Марина Воротнюк

Регіон:
Близький Схід
Країна:
Туреччина
Тема:
Політичні системи

За останній рік турецьке внутрішньополітичне життя було дуже турбулентним. Після невдалої спроби військового перевороту в липні 2016 року діючою владою фактично був розгорнутий масштабний контр-путч, який піддав репресіям не тільки прямих виконавців перевороту, але й громадян з поглядами, несумісними з правлячою ідеологією.

16 квітня в Туреччині відбувся конституційний референдум, на якому було вирішене питання переходу до президентської форми правління. Поправки до Конституції, які будуть активовані з 2018 року, укріплять існуючу вертикаль влади, переформатувавши всю політичну систему під політичні амбіції президента Р.Т.Ердогана. Передбачається, що інститут прем’єр-міністра буде ліквідовано, президент, який зберігатиме свою партійну приналежність, зможе розпускати парламент та робити ключові призначення в країні. Такі зміни стануть випробуванням  демократичним надбанням Туреччини та кризою політичного плюралізму. 

Партія справедливості та розвитку (ПСР) лідером якої є чинний президент Р. Ердоган, є помірковано-ісламістською партією. Вона перебуває при владі в Туреччині з 2002 року. З ПСР та її лідером пов’язуютьзначні реформи, зокрема, на шляху європейської інтеграції. Їм вдалось закріпитись у всіх структурах влади, протягом десятиліть формуючи однопартійний уряд. Однак останні декілька років засвідчили зростаючий авторитаризм, як головний елемент політичної системи Туреччини, віддалення Туреччини від ЄС та традиційних західних партнерів.

Важливо враховувати, що ключові зовнішньополітичні посади в країні — президента, прем’єр-міністра та міністра закордонних справ — обіймають представники однієї політичної сили. Через це про плюралізм поглядів на зовнішню політику не йдеться. Рішення щодо ключових питань зовнішньої політики приймають в режимі «ручного управління». Інші (крім ПСР) політичні партії, представлені в парламенті не мають суттєвого впливу на формування зовнішньої політики. Незважаючи на те, що вони можуть критикувати владу щодо пасивної політики у відношенні України (наприклад, представники Партії націоналістичного руху закликали турецьку владу до більш активних дій щодо становища кримських татар в Криму), їхні погляди в цілому збігаються з позицією правлячої партії щодо ситуації в регіоні. 

Зовнішньополітичний вимір: відносини Туреччини з ключовими партнерами

Конституційний референдум відбувся на тлі антагоністичних відносин Туреччини зі своїми традиційними партнерами на Заході. Подальша авторитаризація політичної системи Туреччини вірогідно призведе до ще більшого загострення цих відносин. Туреччина нарікає на подвійні стандарти ЄС, які штучно гальмують турецьке членство в Союзі. В інституціях ЄС та окремих його членах гучними є голоси тих, хто виступає за замороження переговорів з Туреччиною, як єдину адекватну відповідь на політику нинішньої турецької влади. Тому жорстка риторика турецької влади щодо Нідерландів після конфлікту через заборону турецьким офіційним особам агітувати в цій країні за референдум насправді не є новим явищем, хоча її тональність могла вийти за стандартні рамки через високий градус агітаційної кампанії.

Єдиним стабільним елементом в цих відносинах є незмінно присутня взаємозалежність, яка змушує Туреччину та її західних партнерів вести діалог в дусі «бізнес як завжди» навіть на тлі зростаючої ціннісної прірви між ними. Прикладом цього є домовленість щодо біженців, досягнута у березні 2016 року, коли переговори щодо вирішення міграційної кризи включали в себе також питання європейської перспективи Туреччини та безвізовий режим (звідси, сприйняття, що це була угода «безвізовий режим для Туреччини в обмін на біженців»). Характерно, що після референдуму в Туреччині ЄС, хоч і дав негативну оцінку діям турецького уряду, але утримався від погроз та наголосив на незмінності своєї політики щодо цієї країни.

Останні кризові явища в турецько-європейських відносинах розгортаються на тлі відлиги відносин між Туреччиною та Росією. Російсько-турецькі відносини прогнозовано повернулись в докризовий стан керованого суперництва, яке визнає природні інтереси одне одного. Туречина забезпечила свою вагому роль у врегулюванні сирійської кризи разом з Росією через участь в переговорах в Астані та певну координацію дій з Росією в Сирії в рамках своєї операції Щит Євфрата. На нинішньому етапі, коли Туреччина гальмує співпрацю в НАТО на декількох напрямах, останні російсько-турецькі спільні навчання в Чорному морі покликані послати сильний сигнал, що Туреччина – незалежний гравець, здатний забезпечувати свою безпеку тими методами, які вона вважає за належне, включаючи й в координації з противником Альянсу – Російською Федерацією.

Такий тандем є особливо чутливим в силу того, що відносини Туреччини з США – своїм стратегічним партнером – є в глибокій кризі довіри. Ключові візити – Держсекретаря Р.Тіллерсона 30 березня в Туреччину та Президента Ердогана в США 18 травня не змогли подолати цю кризу. Щонайменш два питання залишаються нерозв’язаними: питання екстрадиції з США проповідника Гюлена, якого Туреччина звинувачує в організації спроби військового перевороту влітку 2016, та питання підтримки курдських бойовиків в Сирії з боку США. Турецькі сподівання, що нова американська адміністрація готова змінити свою позицію по цим питанням, не справджуються.

Прогноз подальшого розвитку

Можна прогнозувати стабілізацію та консервацію внутрішньополітичної ситуації в Туреччині. Сценарії, в яких Туреччина пройшла певну точку неповернення, за яким іде розрив з Заходом як цивілізаційним вибором, політичною чи економічною моделлю, є передчасними. Туреччина продовжить курс балансування між Росією та Заходом. Реальним виглядає сценарій, за яким Туреччина буде вести обережну політику щодо країн, яких вона вважає приналежними до російської зони впливу, з метою мінімізувати ризик ще більшого загострення відносин із Москвою.

Український контекст

Сьогодні є підстави говорити про певне «вікно можливостей», яке за умови ефективної української дипломатії може піднести українсько-турецькі відносини на якісно новий рівень.  Важливо зберегти набуту у 2015-2016 рр. динаміку українсько-турецької співпраці. Частково це відбулось у зв’язку з кризою у відносинах Туреччини та Росії, коли перша включила до діалогу з Україною теми, які донедавна вважалися занадто чутливими, як-от енергетика та військово-технічна співпраця. Незважаючи на нормалізацію відносин між ними з літа минулого року, між Україною та Туреччиною продовжується інтенсивний політичний діалог з актуальних безпекових та економічних питань, відбуваються зустрічі на вищому рівні, переговори щодо підписання ЗВТ. 

Було продемонстровано, що стратегічне партнерство не означає повне співпадіння зовнішньополітичних візій та політик. Були та є питання, де дії Туреччини не узгоджуються з українськими національними інтересами, як наприклад, в питанні побудови російського газогону «Південний потік» (вже скасованного) чи «Турецького потоку». Переорієнтація транзиту газу через територію України у південному напрямку –  через Чорне море – стала би викликом українській енергетичній безпеці. Неприєднання Туреччини до антиросійських санкцій є іншим прикладом того, що інтереси України не обов’язково є інтересами її стратегічних партнерів.

Текст підготовлено  в рамках проекту “Експертна дипломатія: посилення інформаційної співпраці між комітетом у закордонних справах та незалежними аналітичними центрами України” за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“.

Висновки та рекомендації