Микола Капітоненко

Регіон:
Інше
Країна:
Україна
Тема:
Публічна дипломатія

Суспільство потрапило в пастку і метушиться між рішучістю, компромісами, недовірою та сподіваннями

Спекуляція зовнішньополітичними гаслами протягом попередніх п’яти років створила для України ситуацію, наближену до безвиході. Націоналізм сакралізував територію, одну частину якої неможливо повернути в найближчому майбутньому, а за повернення іншої доведеться заплатити надвисоку ціну. Суспільство потрапило в пастку і безладно рухається між рішучістю, компромісами, недовірою і сподіваннями. Еліта, що маніпулює його побоюваннями, вважала за краще вкрай реактивну зовнішню політику, побудовану повністю на ситуативних і половинчастих рішеннях. Розрив між вірою в добро і геополітичними реаліями поступово послабить еврооптимістичний тренд, залишаючи натомість концептуальну порожнечу.

Микола Капітоненко,експерт Міжнародного центру перспективних досліджень, кандидат політичних наук, доцент Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка для “Новое время”

Цей глухий кут набагато глухіший, ніж може видаватися на перший погляд. Ресурсів для зміни позиції Росії у нас немає — і ніхто з партнерів це завдання не вирішить. Час грає не на нашому боці: світ після 2014 року змінився таким чином, що держави на кшталт сучасної Росії отримали деякі додаткові можливості, а ми — деякі нові ризики. Наскільки Україна приречена проводити передбачувану, неефективну зовнішню політику, результати якої заздалегідь відомі: консервація конфлікту на Донбасі, відсутність перспектив членства в ЄС і НАТО і прописка в найбільш нестабільній, небезпечній, а отже, економічно непривабливій частині Європи?

Вихід Росії з міжнародної ізоляції, розмови про послаблення санкцій, жорсткість позиції Кремля щодо Донбасу — невипадкові явища. Це, з одного боку, показники реальних важелів РФ в сучасній світовій політиці, важелів, з якими не можна не рахуватися; а з іншого — симптоми невірно побудованої нами власної зовнішньої політики, можливо — це провісники більш важких наслідків. Замінювати складні рішення простими гаслами можна, та або не дуже довго, або не за такої ситуації, як наша. На безпрецедентні виклики національній безпеці ми за п’ять років не знайшли кращої відповіді, ніж записати в Конституцію своє прагнення в НАТО і ЄС, і збільшити, ціною подальшого послаблення критично важливих інститутів, військові витрати. Ні те, ні інше не вирішить жодного принципово важливого завдання.

Що робити в такій ситуації, і чи є взагалі з неї вихід?

Перше, що потрібно зробити, — це зрозуміти, чого ми прагнемо найбільше. Сформулювати і розставити в порядку значимості наші національні інтереси, заодно переставши спекулювати на цьому терміні і визнавши його складність або навіть спірність. Зволікання конфлікту на Донбасі — а підсвідомо і «вічний» конфлікт з Росією за повернення Криму — не пустить нас в НАТО. Ми живемо в світі, де подібні конфлікти тривають в середньому тридцять років, і в регіоні, де Росія здатна забезпечувати контроль над ескалацією десятиліттями. Доти, доки метою більшості членів НАТО не стане масштабний відкритий конфлікт з РФ — а таких перспектив не видно — приймати до Альянсу країну, яка воює з Росією, не захочуть, тому що це поставить під загрозу єдність блоку — його головну цінність. Відкритий конфлікт з Росією не збільшує, а зменшує наші шанси вступити до НАТО — це треба визнати і врахувати в розробці зовнішньої політики. Це щонайменше означає, що збереження статус-кво на Донбасі суперечить нашим конституційним прагненням до НАТО. Як риторичний прийом і потенційна загроза для Росії наша пронатівська риторика виглядала ефективніше.

Друге: необхідно усвідомити, що вирішити конфлікт на Донбасі на наших умовах не вийде ще тривалий час. Якщо взагалі вийде. Посилення переговорної позиції України можливе тільки завдяки підвищенню кращої альтернативи перемовинам або створенню видимості її поліпшення: відмови від зафіксованої мети повернути окупований регіон. Як і для всіх інших складних рішень на завад стають високі політичні витрати і ризики. Проведена сьогодні тактика, яка спирається на сподівання змінити згодом співвідношення сил і таким чином отримати кращу позицію в перемовинах, побудована на невірних оцінках. На кшталт тієї, де з посиланням на Globalfirepower нашу армію називають «однією з найсильніших в Європі». Це ілюзія стратегії.

Як засвідчує історія останніх сімдесяти років, слабкі держави можуть перемагати або щонайменше зводити до нічиєї війни із сильними, але це робиться за рахунок продуманої тактики асиметричної війни і сприятливих зовнішніх чинників. Збільшення військових витрат на 2−3% від ВВП (тобто приблизно на 3−4 мільярди доларів) обійдеться дорого для плану реформувати країну і перетворити її на історію успіху, а співвідношення сил з Росією практично не змінить. У кращому випадку підвищить ціну агресії і встановить режим стримування на десятиліття — режим, за який платитимемо переважно ми: 15% нашого ВНП Росія блокує ціною 0,5% своєї економіки.

З вищевикладеного виникає третє: починати ліпше зі створення принципів політики щодо Росії. Від вибору, зробленого тут, залежатиме майже все інше. Розмови про те, що договори з Росією не варті паперу, на якому вони підписані, краще залишити. Гарантією і умовою дотримання будь-якого договору виступає та обставина, що жодна зі сторін не вважає його порушення вигідним. Чинні дієві договори, зокрема й з Росією, побудовані на оптимальності за Парето та інших висновках зі стратегічного аналізу інтересів сторін. Іншими словами, договори з Росією можна, а часом і потрібно укладати — просто це варто робити правильно, що зазвичай набагато складніше за висловлювання про вартість паперу.

Іноді з Росією вигідніше не домовлятися, а воювати. Ця опція теж має бути підготовлена і продумана — і не на рівні гасел, а з розумінням наших сильних і слабких сторін, ціни і вихідної з цього стратегії. Яку зі стратегій ми б не обрали, зусилля на російському напрямку нашої політики мають бути помножені.

Унікальність моменту в тім, що, отримавши вперше в історії України абсолютну більшість в парламенті, пропрезидентська партія може робити рішучі, а не лишень декларативні кроки в сфері національної безпеки і зовнішньої політики — там, де першочергово вирішуватиметься майбутнє держави