Зокрема, норми внесеного
законопроекту 10153, виглядають недостатньо продуманими.
По-перше, фінансуватися новостворений центральний орган виконавчої влади у сфері зовнішньої трудової міграції має не коштом державного бюджету, а через Фонд добробуту українських мігрантів, який, в свою чергу, має наповнюватись коштом членських внесків самих мігрантів та благодійних внесків підприємств, установ та організацій. Тобто працівники, всупереч принципу уникнення подвійного оподаткування, на додаток до сплати соціальних внесків в країнах працевлаштування, мають також платити внески в Україні для реалізації державної політики. Якщо вони сплачуватимуть ці внески лише раз в Україні, значить за кордоном працюватимуть нелегально, з чим українська держава покликана боротись.
По-друге, для фінансового наповнення і ЦОВВ, і Фонду держава має бути зацікавлена у якомога більшій кількості і розмірі внесків, таким чином напряму заохочуючи еміграцію власного населення. Водночас, одним з основних напрямків їх роботи має бути забезпечення успішної реінтеграції. Але складно уявити, як можна дбати про виїзд і повернення громадян одночасно.
По-третє, причиною виїзду трудових мігрантів закордон є невдала політика працевлаштування населення всередині країни (відсутність достатньої кількості робочих місць, гідної оплати праці, належних умов праці тощо), тому навряд чи мігранти, приймаючи рішення про пошук кращих можливостей назовні, звертатимуться до посередництва держави (причому оплачуючи ці послуги з власної кишені), яка вже довела свою неспроможність розв'язати питання працевлаштування у своїх межах.
Тому передбачена законопроектом стратегія на «перебрання» державою на себе функції агенцій з працевлаштування, страхових фондів та нотаріальних фірм є хибною.