Регіон:
ЄС
Країна:
Україна
Тема:
Європейська інтеграція

Президентські вибори 2019 року в Україні показують: відбувається значне переформатування політичної сцени цієї країни. У Польщі остання така політична революція відбулася ще 2005 року. Хоча ці ситуації дуже сильно відрізняються одна від одної, варто зрозуміти досвід однієї країни для кращого розуміння процесів, що відбуваються в іншій.

Польська калька?

У Польщі, починаючи з 1989 року, відбувалася гаряча суперечка між двома блоками, що почергово змінювали одне одного в уряді країни: посткомуністичними структурами та групами, що походили з середовища «Солідарності». У 2005 році перші різко втратили своє значення (в тому числі внаслідок корупційних та внутрішніх скандалів), а перевагу на політичній сцені отримали дві нові партії, що походили з колишньої польської антикомуністичної опозиції.

Мова йде про «Громадянську платформу» та «Право і Справедливість». Тоді вони були досить близькі один до одного та майже створили спільний уряд. Цього не відбулося, головним чином, через особисті амбіції їхніх лідерів – Дональда Туска і Ярослава Качинського. Однак, з метою розмежування обох сил, було створено поділ на блок, котрий відповідав за “солідарну Польщу”, тобто силу, котра мала бути більш чутливою до становища бідніших людей і “ліберальну Польщу” – силу, котра підкреслювала важливість модернізації і європейськості та уособлювала себе з середнім класом. Цей поділ – спочатку незначний, поступово посилювався і зріс до такої міри, що з роками, соціологи почали говорити про поділ польського суспільства на два «племені» – групи, котрі не розуміють та ненавидять одна одну. Політики швидко зрозуміли, що ця суперечка буде зручною для них і дозволить їм ефективно мобілізовувати електорат. Минуло 14 років – і польська політика досі регулюється «дуополією» – «Громадянська платформа» – «Право і Справедливість».

Коли всі – “помаранчеві”

В Україні, з початку нового століття, і до 2014 року, також існувала чітка вісь суперечки між двома таборами, котрі у 2004 році обрали для себе синій і помаранчевий кольори. Обидві сторони в радикально різний спосіб реагували на питання мовної політики, історичної політики та векторів міжнародного співробітництва. Революція Гідності анулювала цей поділ: почалися  зміни свідомості (такі як величезне зниження рівня симпатій до Росії серед громадян України) та демографічні зміни (внаслідок російської агресії та окупації частини територій, електорат проросійських політичних сил значно зменшився). Таким чином, колишні «помаранчеві» залишились самі з собою.

Вибори 2019 р. поставили їх перед важливим викликом: як виокремитися в очах електорату в ситуації, коли існує відносний консенсус серед еліт щодо питань, які до цього часу визначили приналежність до того чи іншого політичного блоку. Як бачимо, основні політики, які беруть участь у нинішній президентській гонці однозначно декларують політичний курс на Захід, прагнення до економічного розвитку на основі співпраці з парнтерами з Європи (різниця полягає лише в різних розуміннях деталей цього процесу), необхідність боротьби з корупцією та зміцнення української армії.

Хто на чому грає?

Отже, не існує чіткої осі суперечки в ключових питаннях. Однак існують помітні відмінності в їх визначенні пріоритетів і акцентах, що вони ставлять. Порошенко зосередився на сфері безпеки (армія), ідентичності (мова та віра) та геополітичному виборі (курс на ЄС та НАТО). Тимошенко, як пріоритет, вибрала для себе соціально-економічні аспекти (зниження цін на газ, боротьба з зубожінням суспільства). Зеленський вирішив протиставити себе нинішній політичній українській реальності і побудувати свою ідентичність не стільки на відмінностях у змісті, а на іншому, від нинішньої еліти, образі та манері дій. Хоча його програма доволі розмита, він більше говорить про економічний розвиток та інновації, законотворчість та посилення участі громадян у її формуванні і набагато менше – про зовнішню та військову політику.

Таким чином, програма Порошенка адресована до електорату, який в більшій мірі сприймає нинішні економічні труднощі як ціну за зміцнення незалежності та відрив від Росії. Натомість програми двох його основних конкурентів, схоже, скеровані на людей, які сприймають проблеми війни як менш пріоритетні, і хотіли б зосередитися на вирішенні фінансових проблем і поліпшенні економічної ситуації, у тому числі й особистої (Тимошенко пропонує більш соціально скеровану програму, а Зеленський більш інноваційну).

Чи можливо, щоб цей поділ на довгий час сформував українську політичну сцену, як це відбувалося в Польщі?

Напевно не варто дивитися на особистості – Тимошенко і Порошенко схоже поволі йдуть до закінчення своїх політичних кар’єр, а позиція Зеленського настільки нестабільна, що важко сказати, де він буде через півроку.

Натомість, у українців надовго залишиться конфлікт з Росією: немає серйозних перспектив його врегулювання найближчим часом. І це виборцям доведеться враховувати: і сьогодні, і на наступних виборах. Це дозволяє припустити, що нинішня політична лінія поділу: безпека або економічні та соціальні проблеми може ще довгий час визначати курс української політики.