Євген Магда

Регіон:
Чорноморський регіон
Тема:
Європейська інтеграція

 

Перемога партії «Слуга Народу» на дострокових парламентських виборах не лише дозволить їй створити найбільшу в історії України парламентську фракцію, але і створює для нашої держави не надто приємну ситуацію у міжнародних відносинах. Концентрація влади в одних, не надто досвідчених руках, є суттєвою загрозою, насамперед у сфері зовнішньої політики.

Євген МАГДА, Інститут світової політики

Росія не спить

Наївно вважати, що Росія налаштована дати Україні перепочинок від гібридного тиску у зв’язку зі зміною влади в Києві. Так, витіснення Петра Порошенка від стерна управління державою цілком відповідає інтересам Кремля, проте це далеко не єдина мета режиму Путіна щодо України. Російське політичне керівництво воліло б повністю підпорядкувати її власним цілям, і не має очевидних намірів зупинятися на досягнутому сьогодні. Зауважте, що вже не перший рік події в нашій державі посідають ключове місце у інформаційному порядку денному федеральних медіа, стають темою для обговорення на ток-шоу російського телебачення. Росія для приборкання України докладає чимало зусиль. Згадаємо про основні з них.

Зразу після обрання Зеленського президентом Росія розгорнула паспортизацію у ОРДЛО, щедро роздаючи власні закордонні паспорти мешканцям українських окупованих територій. Ба більше – Путін оголосив про наміри поширити цей процес на всю територію Донецької та Луганської областей. Хоча президенти України та Росії провели телефонну розмову, говорити про суттєве потепління двосторонніх відносин не випадає. Захоплені у листопаді 2018 року українські моряки і надалі залишаються заручниками Кремля попри рішення Міжнародного трибуналу з морського права про їх беззастережне звільнення. Росія лише маневрує у цьому питанні, розставляючи пастки для легковірних.

Моряки – не єдиний фактор впливу, чутливими є питання українських полонених та заручників на Донбасі, політичних в’язнів у російських в’язницях. У офісі президента Зеленського справедливо наголошують, що Віктор Медведчук може представляти хіба що себе або членів власної родини. У Росії ж не приховують свого «особливого ставлення до «Опозиційної платформи «За життя» та голови політичної ради цієї партії. У Кремлі розраховують використати Віктора Медведчука як провідника всередині українського політикуму, зрештою, він вже виконує цю роль протягом тривалого часу. І концентрація в руках Медведчука медіа-ресурсу – симптом, на який варто реагувати асиметрично.

Старосвітська інтрига

Дії Росії протягом останнього часу отримали потужний стимул, проявом якого стало повернення російської делегації до ПАРЄ, безцеремонно пролобійоване представниками Німеччини та Франції. Очевидно, що в істеблішменті обох найпотужніших європейських держав стає все більш помітним запит на нормалізацію відносин з РФ. Проте втілити його в життя без позитивних зрушень у справі врегулювання конфлікту на Донбасі принципи політичної діяльності Старого Світу не дозволяють.

У цих намірів є і персональний вимір: президент Франції Еммануель Макрон останнім часом намагається вибудувати не лише власний імідж провідного європейського політика, але і встановити максимально ефективні відносини з Кремлем, навіть проведе зустріч з Путіним у серпні напередодні саміту G-7 у серпні. Паралельно Париж та Берлін зосередилися на поки що непублічному, проте від того не менш наполегливому тиску на Київ з метою виконання Мінських домовленостей. Мова поки не йде про повний обсяг, проте демонстрація позитивної динаміки розвитку ситуації на Сході України сьогодні цілком в інтересах лідерів Старого Світу.

Центральноєвропейський інтерес

Проте варто розуміти, що суттєвих змін зовнішньої політики від Києва очікують не лише у Берліні та Парижі. Варшава та Будапешт роблять цілком прозорі натяки щодо необхідності перегляду засад зовнішньополітичної поведінки України, сформованої за Петра Порошенка. Про це свідчить низка виступів тамтешніх урядовців, які прямо називають Володимира Зеленського «новою надією» на покращення відносин. Проте польське керівництво поки не має намірів відмовлятися від політично вигідної тези про «1,5 мільйони українських біженців на території Польщі», а угорське – змінювати тональність діалогу з офіційним Києвом, віддаючи перевагу ультимативним випадам та прямій підтримці лояльних Будапешту кандидатів на Закарпатті під час парламентської кампанії.

Зауважу, що Польща та Угорщина вже мають у своєму активі процес європейської та євроатлантичної інтеграції, який супроводжувався непростими перемовинами, у яких загартовувалася їхня дипломатія. Очікувати, що наші сусіди, з кожним з яких товарообіг України перевищує мільярд доларів щорічно, мають наміри йти нашій державі на поступки, сприяти зростанню конкурента в регіоні щонайменше наївно. Але і побити горщики з центральноєвропейськими партнерами Україна собі сьогодні дозволити не може: такий варіант розвитку подій позбавить нашу державу простору для маневру та примусить витрачати набагато більше зусиль на шляху до НАТО та ЄС при тому, що ресурси для цього у України не безмежні.

Заокеанська надія

Вже зрозуміло, що президентська команда покладає чимало надій на майбутню зустріч з Дональдом Трампом, можливість проведення якої підтвердив під час візиту в Україну і спецпредставник Державного департаменту Курт Волкер. За океаном вже побували секретар РНБО Олександр Данилюк, тво голови СБУ Іван Баканов, помічник президента Анатолій Єрмак, які проводили переговори у Вашингтоні, не покладаючись на допомогу українського посольства. Посла України у США Валерія Чалого нещодавно звільнено, заміну йому поки не знайшли.

За великим рахунком, команді Зеленського не варто форсувати проведення зустрічі з Дональдом Трампом з однієї простої причини: нині не простежується, що саме вона може запропонувати найпотужнішому політику світу. 45-й президент США у своїй політиці часто користується насамперед бізнес-логікою, йому важливо розуміти, чим може бути вигідною та чи інша держава. Україна навряд чи зможе конкурувати у обсягах закупівлі американської зброї з країнами Перської затоки (фінансові ресурси не ті), не має важелів потужного впливу на європейські події в цілому. Сьогодні головний український зовнішньополітичний актив (і це варто визнати) – бути подразником для Російської Федерації, що має певну вагу у глобальному планетарному протистоянні. Проте для захисту інтересів власної держави керівництву України не варто спочивати на лаврах після формування однопартійної влади, а всерйоз працювати над визначенням національних інтересів та їх ефективним захистом.

Вісті СООР № 31/2019