Євген Магда

Регіон:
ЄС
Країна:
Ангола
Тема:
Інше

Поява нових глобальних та регіональних гравців. Формування багатополярного світу

Нинішній стан міжнародної системи відносин має умовно однополярну структуру, де роль глобального лідера дотепер відіграють США, регіональними гравцями-претендентами на глобальну роль вважаються такі потуги як ЄС, Китай, Росія, Індія. Решта регіональних лідерів – з числа держав G-20 – не проявляють глобальних амбіцій або ж не мають для них достатніх підстав. Особливу роль у світовій політиці відіграють Японія, Туреччина, Велика Британія, Канада. Говорячи про регіон Східної Європи, до якого належить Україна, лідерську роль (спираючись на США) прагнуть здобути Польща та Румунія.

У середньостроковій перспективі (до 2030 р.) спостерігатиметься загальне зростання напруженості у світовій політиці, передусім, – у головних її сферах – торговій, фінансовій, технологічній, енергетичній та безпековій. Спостереження за культурою міжнародної поведінки світових та регіональних гравців вказують, що їх національні амбіції та потуги спонукатимуть до спроб волюнтаристичного вирішення спорів. Спалахи загострення відносин носитимуть перманентний і синергійний характер, де, скажімо, торговий конфлікт між двома акторами викликатиме фінансовий у ширшому колі учасників та широке застосування заходів протекціонізму і руйнації вільного/ліберального ринку, обмеження надання/обміну новітніми технологіями тощо, що в сукупності породжуватиме вал колізій у міжнародному праві і системі відносин (системі міжнародних організацій) і вестиме до хаотизації відносин і зростання безпекової та воєнної/оборонної напруги, спроб вирішувати конфлікти/кризи методами силового тиску: спостерігатиметься дальший перехід від настанови «сили права» до настанови «права сили».

Такі обставини викличуть необхідність підвищення можливостей з «управління ситуацією», – посилення оперативно-договірних спроможностей певного міжнародного майданчика, наприклад нинішніх РБ ООН або G-20, чи формування якогось нового. Одночасно з цим, руйнуватиметься культура стратегічного партнерства (зокрема, можливе суттєве зниження дієвості таких форматів як СОТ, G-7, НАТО, ЄС, РЄ, ОБСЄ, ОДКБ, ШОС, ОПЕК та інших організацій «групи ризику», в середовищі яких наявні конфлікти інтересів/цілей/цінностей); зростатимуть стратегічна непевність і недовіра, організаційна стагнація. Більше того, справа може не обмежитися лише падінням стратегічного рівня відносин, адже – стійкість тих чи інших організацій залежить не стільки від потенціалу взаємовигоди чи рівня спільних викликів/загроз, як від наявності власне взаємовигоди і спільності викликів. Іншими словами, коли інтереси/цілі/цінності не є спільними, то потенціал партнерства немає жодного значення. Зокрема, саме тому настільки принциповими питаннями для майбутнього Євросоюзу чи НАТО є їх внутрішня політична згуртованість і єдність.

Питання появи нових глобальних та регіональних гравців безпосередньо пов’язане із низкою викликів сталому розвитку міжнародної системи і здатністю ефективно відповідати на ці виклики. Щодо сходження на світову арену нових глобальних гравців можна сказати, що такі амбіції властиві низці держав-претендентів, однак лише Китай (виходячи з оцінки політичного, технологічного й економічного розвитку та міжнародної поведінки) має вагомі підстави – перетворившись з регіонального – стати новим глобальним гравцем. Набуття Китаєм такої міжнародної ролі в цілому сприймається у позитивному ключі, оскільки він наразі видається відповідальним і конструктивним гравцем (на відміну від Росії, що провадить волюнтаристичну і деструктивну політику міжнародної хаотизації і ураження).

Пертурбації міжнародної системи відносин, які, зокрема, є наслідком формування нових центрів сили, набуття Китаєм глобальної ролі, відповідні російські експектації, виникнення дефіциту євроатлантичної солідарності, призводять до ослаблення домінуючої ролі США та потенційно можуть призвести до виникнення багатополярності. Разом з тим, така становлення багатополярності міститиме у собі серйозні виклики перерозподілу зон та сфер впливу міжнародних акторів і, відтак, розширення зон нестабільності, вакууму безпеки і непевності у векторах розвитку.

Розширення зон нестабільності у світі

Вищенаведена тенденція до загострення світової політики та посилення міжнародної турбулентності, що призводить до ескалації старих та появи нових зон нестабільності, пов’язана із кількома чинниками:

  • глобальною інтригою провідних міжнародних акторів – США, Євросоюз, Китай, Росія – (що небезпечно втягує у свій вир треті сторони) навколо можливостей посісти провідні позиції у наразі транзитній, а згодом – новосформованій системі міжнародних відносин;
  • виникненням під проводом ЄС та Китаю потужного ad hoc альянсу з приводу протидії політиці зовнішньоекономічного протекціонізму США (який, з точки зору ЄС та Китаю, веде до делібералізації світової торгівлі (і ідейно суперечить засадам СОТ) і створення ґрунту для тривалих торгових воєн);
  • по лінії відносин США-Євросоюз-Росія: (1) історико-політичними ревнощами Вашингтону з приводу того, що нехтуючи союзницькими відносинами зі США, ЄС у торгово-економічній (енергетичній, технологічній, виробничій) і частково у політичній сфері зближується з Росією, (2) спільним європейсько-російським намаганням витіснити США з європейських справ;
  • по лінії зовнішньої політики Росії: (1) антизахідною підривною політикою Росії, спрямованою на руйнацію політичного діалогу і довіри в цілому західних політичних, економічних та безпекових союзів і структур; (2) культивацією волюнтаризму у міжнародних відносинах, реваншистською та імперською політикою Росії, що геополітично/воєнно (через т.зв. стратегію «гібридної агресії») загрожує державному суверенітету країн по її західному і південному периметру; (3) цинічною політикою формування міжнародного хаосу, спрямованого на стримування чи руйнацію політичного та економічного розвитку геополітичних противників Росії чи намічених нею жертв власного геополітичного поглинання;
  • входженням КНР у світову політику зі своїм порядком денним, формування ним ексклюзивних зон безпекової відповідальності та зон впливу за посередництвом економічних інструментів (на кшталт Ініціативи «Пояс і Шлях»): (1) конкуренцію за утвердження регіонального лідерства на тлі спроб США, Японії, Індії та Росії підважити його; (2) політикою стримування Росії (чи принаймні обмеження її ролі) у регіоні Центральної Азії;
  • розбіжностями у підходах таких міжнародних акторів як США, Євросоюз, Китай, – у їх спробах протидії ядерним амбіціям Ірану та Північної Кореї, вирішенні різнорідних конфліктів у дестабілізованих зонах на Близькому Сході, у Венесуелі, країнах Північної Африки й інших потенційно нестабільних зонах, та окремою позицією (подвійною грою) Росії, котра радше інспірує та інструменталізує зазначені проблеми світової політики задля досягнення своїх реваншистських цілей.

Необхідно зазначити, що розширення зон нестабільності у сучасному світі – ескалація старих і поява нових – позначається не лише на співвідношенні сил між глобальними та регіональними акторами, але й створює низку викликів для ресурсно-обмежених держав, які змушені погоджуватися на статус сателіта когось із крупніших гравців, або ж перетворюються на поле для конфліктів чи об’єкти торгу між крупними гравцями. Такий виклик існує і для України і основним завданням нашої держави є не лише уникнення об’єктивізації, але й збереження власного голосу на регіональному рівні та у сферах, де Україна має досвід та значимість (приміром у сфері ядерного роззброєння). Втілення такого завдання неминуче ставить перед Україною вимогу формалізації та поглиблення партнерських та союзницьких відносин із окремими державами та групами держав, із якими простежується спільність інтересів/цілей/цінностей, а відтак є потенціал для гуртування та єдності.

 Прагнення Росії досягти статусу світового центру сили

Набуття ролі одного зі світових центрів сили є метазавданням нинішньої реваншистської Росії. Вона веде бурхливу й зухвалу зовнішню політику сповнену парадигм антизахідності, шовінізму та імперіалізму за ціннісним/змістовим виміром, і – волюнтаризму, авантюризму, мілітаризму за формальним виміром. Ці форми проявляються у всіх трьох парадигмах.

Зокрема щодо антизахідності, то тут Росія провокує і демонструє погрозливу готовність до силового зіткнення, вважаючи, що статус НАТО як «оборонця Заходу» підважується його інертністю; не виключено, що у близькостроковій перспективі Росія таки вдасться до певної воєнної агресії аби довести НАТО його «лінивість» і політичну неспроможність. Також, Росія веде жваве «сприяння» політичній руйнації Ради Європи, Євросоюзу та євроатлантичного діалогу, витіснення США з європейських справ і їх військової присутності на Європейському континенті та на Близькому Сході, – залучаючи до цієї справи все ширше коло європейських партнерів/друзів. Міжнародна поведінка Росії і її участь у світовій політиці у сухому залишку зводиться до арогантного шантажу і розбою.

При цьому Росія, в рамках своєї реваншистської політики, широко використовує практику дестабілізації держав, субрегіонів і регіонів. Застосування методології т.зв. «гібридної агресії» у поєднанні з методологією «світової терористичної війни» наразі дозволяє Росії ефектно впливати на міжнародну ситуацію і порядок денний світової політики, і, таким чином, відігравати роль одного з вагомих міжнародних гравців – світового центру інспірування міжнародного хаосу.

Вже саме долучення Росії до клубу провідних держав цивілізованого світу певною мірою було політичним компромісом та авансом Москві після т.зв. завершення «холодної війни», оскільки увесь цей час Росією міжнародне право нівелювалося, ігнорувалося чи було предметом гри; в кращому випадку імітувалося його дотримання. Зараз стало очевидним, що вступ Москви, скажімо, до G-7 мотивувався не прихильністю і сповідуванням зазначених цінностей, а з метою маскування престижем G-7 власного нігілізму, волюнтаризму і авантюризму, позірної демонстрації приналежності до цивілізованого світу, – задля культурного й правового «зближення» із Заходом і заручення його політичною й економічною підтримкою, задоволення рольових амбіцій у світовій політиці, формування позитивного міжнародного авторитету у просторі колишнього Радянського Союзу (як ареалу втілення імперської стратегії «русского мира» і нового геополітичного поглинання колишніх колоній).

Разом з тим, у західних (передусім – європейських) колах вважалося, що застосування у відносинах з Росією «політики пряника» дозволить (через співпрацю) посилити в Росії позиції демократії, захисту прав людини і верховенства права – як у внутрішній, так і в зовнішній політиці РФ. Ці сподівання не виправдалися жодною мірою. Росія як була так і залишилася прихильницею правого нігілізму і політичного волюнтаризму. Більш того, вона відродила шовіністичний імперський культ, що виражається в ідеології і практиці політики «третього Риму», «європейського жандарма», «євразійського гегемона», «русского мира».

Питання про застосування у відносинах з Росією «політики батога» назріло іще у 2008 році, коли виникли однозначні міжнародно-правові підстави, внаслідок необґрунтованої воєнної агресії і окупації Росією території Грузії (і пов’язаних із цим категоричних порушень статутних положень і конвенцій ООН, РЄ, ОБСЄ). Однак, шок, розгубленість і міжнародна інтрига не дозволили т.зв. «колективному Заходу» проявити принциповість і політичну рішучість. Певні підстави говорити про більшу твердість у позиції щодо Росії є зараз, – під час гібридної війни/агресії проти України, які веде Москва, – однак вони непереконливі. Поряд із процесом оздоровлення політичного мислення, західному (передусім – європейському) середовищу все ще характерні високий рівень інтоксикації російською пропагандою та віра в ефективність політики замирення, компромісів і співпраці. Парадоксально, однак підхід – «вплив і зміни на краще через партнерство» – залишається провідним у ставленні і побудові відносин із сумнівним партнером, яким є Росія. До цього часу Захід вживав більшою мірою моралізуючих та стимулюючих (санкційних) заходів, – проте, час замирливих рішень добігає кінця: дії порушника засадничих принципів міжнародного права треба відповідно кваліфікувати і застосовувати «заходи цивілізаційного захисту».

Трансформація архітектури міжнародної безпеки

Зміни в архітектурі міжнародної безпеки пов’язані зі зміною ваги, ролей і цілей провідних держав світу з т.зв. G-20, деяким ослабленням глобальної ролі США та сходженням в якості глобального актора Китаю.

Найбільш вірогідно, що трансформація архітектури міжнародної безпеки торкнеться передусім РБ ООН. Видається, що її реорганізація передбачатиме:

– розширення числа членів – існує вірогідність того, що буде відтворено ту ж таки G-20, окрім того ЄС претендуватиме на окреме місце в якості міжнародного об’єднання держав, а Німеччина та Японія претендуватимуть на постійне членство, що відображало б їх нинішній статус, а не повоєнну роль;

– посилення регламенту роботи Ради Безпеки – передусім положень про підстави скликань, формування порядку денного і проведення засідань;

– ймовірно, послаблення інституту вето шляхом долання права вето – існуючий зараз механізм подолання вето виключно через голосування ГА ООН (у відповідності до Резолюції ООН «Єдність заради миру»),вочевидь, себе не виправдовує;

– також, не виключено, буде посилено інститут втілення (контролю виконання) рішень реформованої РБ ООН.

Ймовірно, що реорганізації зазнають безпекові структури регіонального чи лідерського типу, на кшталт ОБСЄ, НАТО, ОДКБ. Ймовірно, що такі організації як НАТО та ОДКБ будуть перепрофільовані на виконання рішень ООН та РБ ООН. Організації типу ОБСЄ (за зразком, скажімо, МАГАТЕ) будуть перепрофільовані на контроль виконання тих же рішень ООН та РБ ООН. Інакше, що не виключено, вони не тільки стагнуватимуть, а й ризикуватимуть не зберегтися інституційно.

Примітним є бажання КНР кооптувати структури міжнародних чи регіональних безпекових структур для захисту інфраструктурних об’єктів, що є складовими глобальних ініціатив Китаю на кшталт «Поясу і Шляху»

Ареали національної зовнішньої воєнної присутності будуть скорочуватися незначною мірою, – лише в зонах особливої воєнної/конфліктної напруженості, і, ймовірно, будуть (поруч із договірним правом) більш регламентовані/обумовлені міжнародним правом («видавництва» ООН).

Що стосується європейської безпеки, – у випадку дальшого охолодження трансатлантичних відносин, – то ймовірно, що зазнає змін роль та функції НАТО, які будуть поступово заміщатися ініціативами на кшталт PESCO.

Зміни в архітектурі міжнародної безпеки також будуть пов’язані і з тенденцією до глобальної мілітаризації, кібернетизації, роботизації, космотизації.  Посилиться гонитва за володінням засобами зброї масового ураження (ЗМУ), передусім – ядерних озброєнь, та технологіями (в т.ч. технологіями штучного інтелекту) і матеріалами їх виготовлення.

__________________________________________________________________

Автори: Сергій Герасимчук, заступник Голови правління Ради зовнішньої політики «Українська Призма

Ярослав Матійчик,  виконавчий директор Групи стратегічних та безпекових студій, член Громадської Ради при МЗС України