Регіон:
ЄС
Країна:
Німеччина
Тема:
Політичні системи

На сучасному етапі ФРН є найбільшим політичним партнером України серед країн ЄС та займає лідируючі позиції за обсягами товарообігу з Україною. ФРН та Україна мають глибокі історичні зв’язки. Однак, у європейській історіографії не так багато уваги приділено їх взаємовідносинам, які лише нещодавно почали висвітлюватись більш систематично. У 2010 р. історик Франк Голчевські опублікував книгу «Німці і українці у 1914-1939 роках». Також останнім часом публікується дедалі більша кількість есеїв та аналітичних досліджень про присутність України в німецьких медіа та залучення ФРН до трансформаційних процесів в Україні. Тим не менш, уявлення німців про Україну коротко можна охарактеризувати цитатою учасника дослідження GIZ «Україна в очах Німеччини»: «Ми багато говоримо про Україну, але не з Україною». Цей факт пов’язаний з однією з особливостей освіти та професійного розвитку фахівців з питань Східної Європи та СРСР у Німеччині.

Велика кількість німецьких істориків, які займалися вивченням Східної Європи, довгий час зосереджували свої дослідження на СРСР та Росії. За свідченнями німецького історика Карла Шльогеля, в часи СРСР Україну сприймали як частину або провінцію Радянського Союзу дорогою до Москви. Покоління німецьких фахівців з питань Східної Європи чи СРСР або сучасної Росії чи України вчилися переважно на території РРФСР. Відповідно, в Німеччині Україну сприймали крізь призму Росії. Докладно про Україну знали лише ті, хто спеціалізувався безпосередньо на українській історії.

Що стосується ширших кіл населення, то у західних суспільствах небагато людей вирізняли для себе Україну в Радянському Союзі. Не існувало і розуміння того, що Україна була майданчиком воєнних дій під час Другої світової війни, а проти нацистів воювали не лише росіяни, але й велика кількість інших республік / народів, які входили до СРСР. Поворотним моментом в уявленні німців та заходу загалом про Україну стала аварія на Чорнобильській АЕС. Ця подія 1986 року і досі є однією з асоціацій, що виникають у німців, коли їх питають про Україну. Якщо говорити про сучасні асоціації німців з Україною, то це – криза, війна, корупція, повільні реформи. Окрім того, німці часто згадують про таких відомих особистостей як брати Клички або називають ФК Шахтар, коли їх питають, що вони знають про Україну. Рідше трапляються згадки про митців чи письменників.

У сучасній Німеччині можна також спостерігати і географічне розділення поглядів на Україну. Старше покоління людей, які більшу частину свідомого життя прожили в Східній Німеччині, схильне бути прихильниками Росії та розглядати Україну як праворадикальну, націоналістичну країну, що без Євромайдану ніколи не отримала б європейських перспектив.

Помаранчева революція та Революція гідності створили нові інформаційні приводи для західних медіа. Це призвело до того, що образ України в ФРН змінився та став більш диференційованим. Сучасне населення вже розуміє, що Україна є незалежною, самостійною державою, однак це не нівелює існуючих негативних згадок про недостатність або повільність реформ, війну чи економічну кризу. Зміна парадигми сприйняття України стосується не лише звичайного населення. Історики на кшталт Карла Шльогеля теж лише після Майдану відкрили для себе Україну: «Я і раніше знав – читав лекції про Україну і т.д. Але з усією серйозністю, що є самостійна історія, ідентичність, державність, культура, це я тільки після Майдану і після конфлікту зрозумів».

Однією з причиною нерозуміння усіх особливостей чи відсутності достатніх знань є низька зацікавленість німецьких медіа в Україні. Якщо тематику України і висвітлюють, то лише в контексті кризи чи участі Німеччини у політичному вирішенні війни на Донбасі (Нормандський формат). Один з представників медіа-індустрії з Берліна у вже згаданому тексті дослідженні GIZ зазначає: «У 2015 р. в Німеччині випадково створилося вікно для більшої уваги до України. Проте воно вже знову зачинилося». Під час Євромайдану в Україні не було постійних кореспондентських пунктів. Найближчі до України були розташовані в Москві та Варшаві, що залишало відбиток на характері висвітлення подій в Україні. Наразі більшість повідомлень у німецьких медіа щодо України присвячені тематиці війни, участі Німеччини у врегулюванні конфлікту або виборам в Україні. Що стосується експертного супроводу тематики України та Східної Європи, то тут можна спостерігати позитивну тенденцію. Є вже деяка кількість дослідників, що володіють українською мовою і працюють у провідних німецьких аналітичних центрах (Вільфрід Їльге, DGAP та Сьюзан Стюарт, SWP).

Окремої уваги заслуговує сприйняття України в політичних колах. Представники уряду та парламентарі поділяють погляди щодо недосконалості чи повільності реформ в Україні, але водночас розуміють важливість України для німецької зовнішньої політики та підтримки стабільності в сусідніх з ЄС регіонах. Свідченням цього є згадки про Україну в коаліційній угоді діючого німецького уряду разом з Росією, Туреччиною та Афганістаном та активне залучення Німеччини (разом із Францією) до роботи у Нормандському форматі.

Визнання Голодомору
актом геноциду проти українського народу в Німеччині

Німецька політична думка та суспільне сприйняття питання Голодомору не існують у вакуумі. Вони підживлювалася існуючими в західній історіографії поглядами на історію ХХ століття, зокрема мова йде про наукові дослідження у Франції, Великобританії, США та Італії. Український історик Андрій Портнов підкреслює, що небажання західних авторів писати про комуністичні злочини було обумовлено інтелектуальним спротивом пануючому в Європі дискурсові про Холодну війну, деякою мірою вірою в соціалістичну альтернативу капіталізмові. В німецькій інтелектуальний дискусії на перший план виходять побоювання «релятивізувати» Голокост та злочини нацизму. Лише в 2004 році вийшло спеціальне видання журналу «Osteuropa» під редакцією Герхарда Сімона та Рудольфа Марка, присвячена Голодомору. Монографій або дослідницьких проєктів з питань Голодомору не існувало. Серед ширшої громадськості голод 1932-1933 рр. є досі відносно невідомим явищем.

У грудні 2018 року до німецького Бундестагу була подана петиція про визнання Голодомору в Україні 1932-1933 років геноцидом. Ініційована активісткою Наталею Райфенштайн-Ткачук, вона зібрала понад 56 тисяч підписів онлайн і ще понад 16 тисяч оффлайн. 21 жовтня 2019 року петицію обговорювали на відкритому засіданні петиційного комітету Бундестагу. МЗС ФРН рекомендував парламенту не голосувати за визнання Голодомору актом геноциду проти українського народу, оскільки термін «геноцид» був вперше визначений у міжнародному праві у Конвенції ООН 1948 року. МЗС ФРН в цьому випадку відображає думку усього коаліційного уряду. Однак це не завадило німецькому парламентові у 2016 році визнати геноцидом масові протиправні дії Османської імперії у 1915 році проти вірмен. Під час обговорення цього питання у Бундестазі було зазначено, що термін «геноцид» застосують насамперед, щоб підкреслити масштаб трагедії. Реакція Президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана на цей крок ФРН була різко негативною і сигналізувала погіршення відносин ФРН із Туреччиною. Таким чином, за небажанням визнавати Голодомор геноцидом стоїть страх і неможливість передбачити реакцію Росії, а негативна реакція Туреччини на визнання геноциду вірмен послугувала додатковим стимулом не просувати це питання. Німеччина не хоче створювати подразників у відносинах з Росією, де триває відродження культу Сталіна та заперечується Голодомор. Відносини з Росією і так ускладнені через накладання санкцій, а такий політичний крок буде сприйматися в Росії як ворожий.

Водночас у німецькому політикумі, як і серед істориків, немає одностайності у цьому питанні. Голодомор визнається злочином сталінізму та політично вмотивованим голодом, метою якого було насильницьке подавлення сільського населення України.

Німецькі історики та дослідники беруть до уваги і той факт, що у 1932-1933 роках було вбито близько і 1,5 мільйона казахів, що в свою чергу послаблює тезу про те, що Сталін мав за мету знищити українців як націю. У публічній дискусії з приводу визнання Голодомору актом геноциду також відіграє важливу роль той аргумент, що ФРН ніяк не пов’язана із здійсненням геноциду, тому, відповідно, це питання не потребує політичного визнання зі сторони Німеччини. Цей аргумент перегукується із вже згаданим неусвідомленням кількості жертв Другої світової війни серед українського населення. Представники суспільно-політичних кіл не завжди розуміють, що мають особливу відповідальність не лише щодо Росії, але й України. В німецькому політичному дискурсі переважає думка, що ФРН та Україна мають слабший історичний зв’язок, ніж ФРН та Росія чи ФРН та Польща.

Ще однією вагомою причиною відмови німецького політикуму визнавати Голодомор геноцидом є бажання не применшити чи релятивізувати Голокост у суспільній свідомості. Для німців питання провини за Голокост посідає таке велике місце у політичній свідомості суспільства, що будь-які порівняння інших масових злочинів із масовим знищенням єврейського народу видаються намаганнями применшити трагічний характер цих подій.

На думку історика Гвідо Хаусманна, важливішим ніж визнання Голодомору актом геноциду є взагалі вивчення та підвищення обізнаності про нього ширшої громадськості. Він дотримується думки, що Голодомор призвів до знищення українського селянства та української інтелігенції, і саме через це Україна, в тому вигляді, як вона існувала до радянського панування, була знищена.

Вирішальним фактором для німецької правової культури у визначенні міжнародно-правового статусу Голодомору є питання умисності, інтенції. Як і у випадку Голокосту, задля того, щоб Німеччина визнала Голодомор геноцидом українського народу має бути доведено, що починаючи з 1928 року сталінський режим дійсно вдався до умисних дій зі знищення українців як групи.

Восени 2020 року планується засідання Змішаної німецько-української історичної комісії, яке буде присвячене саме питанням Голодомору в Україні. Українська влада в особі Посла України в ФРН Андрія Мельника критично висловлювалася щодо пасивності української частини комісії у питанні Голодомору. Така позиція Посла не знайшла підтримки у колі німецьких істориків. На думку Гвідо Хаусманна, історики не отримують замовлень, а політики мають самостійно просувати питання, які їх цікавлять.

Образ України в німецьких медіа

У суспільній думці ФРН Україна сприймається насамперед як країна кризи та війни. Інші повідомлення не часто потрапляють до німецьких медіа. В ФРН чули хіба що про невеличкі успіху у реформі поліції. Однак думка німців щодо більшості інших реформ є достатньо консенсусною: реформи відбуваються повільно або частково. Головною проблемою України в очах німців залишається корупція та відсутність правової держави та верховенства права. Також перешкодою для економічного розвитку вважається надмірна бюрократизація.

Причинами такого викривленого висвітлення є невелика присутність німецьких медіа в Україні, розчарування щодо економічного та соціального поступу в Україні та переважаючий дискурс війни та кризи.

Коли в німецьких ЗМІ почали з’являтися повідомлення про Євромайдан, вони були сфокусовані на порівнянні подій із Помаранчевою революцією, ролі Віталія Кличка у розбудові опозиційного руху, боротьбі українського народу за своє європейське майбутнє та проти автократії та диктатури, проти насильницьких дій влади по відношенню до протестувальників, ролі етнонаціональних рухів та політичних сил, таких як «Свобода» в протестах. Тоді в німецьких медіа існував позитивний порядок денний щодо України, німці загалом симпатизували подіям на Майдані. Однак через декілька років дискурс змінився. На перший план вийшли повільність реформ та неподолана корупція. Також різко негативно сприймається роль олігархів в Україні. Анексія Криму 2014 року та збройні дії на Сході України спричинили тимчасове підвищення інтересу до України в Німеччині. Проте відсутність позитивного іміджу України та мала кількість історій успіху відіграють важливу роль у німецько-українських відносинах та уявленнях ФРН про європейське майбутнє України.

Українізація та етнічна концепція нації

Стратегія української влади щодо просування та підтримки української мови через квоти та інші механізми, побудова нації на основі національної культури, мови, релігії не знаходить великої підтримки в німецькому політичному дискурсові. Така стратегія в ФРН може сприйматися як перебільшена. Серед німецького населення не поодинокою є думка, що із витісненням усього російського Україна лише додає собі проблем. На думку частини німців, необхідно знайти серединну стратегію та не забороняти ту ідентичність та культуру, що формувалася століттями. Підтримка української мови та пануючий серед владних інститутів національний дискурс впливав також на культурну співпрацю між Україною та Німеччиною. Художниця з Німеччини в рамках дослідницького проекту GIZ відмічає: «Ми, наприклад, не впевнені, якою мовою відкривати якусь виставку – російською чи українською».

Обмеження культурної співпраці

У Німеччині позитивно оцінюють інтенсифікацію німецько-українських культурних відносин протягом останніх 5-6 років. Особливо підкреслюється високий рівень залучення представників громадянського суспільства. Співпраця між владними інститутами порівняно із громадським сектором може бути покращена. Сучасна українська культура, особливо в часи після Євромайдану, сприймається як все більш прогресивна та модерна. Війна на Сході України, досвід внутрішніх переселенців, анексія Криму стають сюжетами в мистецтві та культурі. Водночас відмічається обережність українських культурних діячів щодо таких делікатних тем як націоналізм, патріотизм, мілітаризм або консерватизм. Це не є суто проблемою в німецько-українських відносинах, а швидше деяким обмеженням. Окрім того, серед проблем у культурній сфері можна виділити той факт, що українські культурні діячі відомі лише вузькому колу громадян, здебільшого це – інтелігенція у великих містах.

Фінансування та забезпечення сталості наукових зв’язків

Співпраця між українськими та німецькими науковими установами зростає впродовж останніх 5 років. Однак, вона не має систематичної фінансової та організаційної підтримки. Існуючі можливості для наукової співпраці і вивчення української мови в Німеччині, зокрема, не покривають сучасний попит на таку співпрацю. Також можна говорити про відсутність єдиної стратегії із підвищення рівня експертизи щодо України в ФРН через наукові дослідження, не зважаючи на те, що запит та політичний інтерес на посилення таких зв’язків є високим. Серед ширшого населення є поширеним уявлення про брак якості і продажність вищої освіти в Україні. «Якість академічної освіти в Україні є занизькою, навіть якщо вона і поліпшилася за останні десять років. Існує дуже велика різниця в якості освіти столичних і регіональних університетів», зазначив дослідник із Гамбургу в рамках проекту «Україна в очах Німеччини».

Реституція культурних цінностей

Пошук, повернення, реставрація та охорона культурних цінностей довгий час залишалася одним із найбільш проблематичних моментів українсько-німецької співпраці. Станом на сьогодні співпраця у цій сфері посилилася. Діяльність Міжурядової українсько-німецької комісії зумовила значний поступ у справі повернення культурних цінностей. Проблематичним моментом залишається той факт, що після Другої світової війни Німеччина, на якій лежить реституційний обов’язок, повернула велику частину культурних цінностей, однак вони перебувають на території Росії, яка в свою чергу не поспішає повертати майно українським музеям та іншим культурним установам. Україна очікує від ФРН більш активної допомоги у розшуку українських культурних цінностей на території ФРН та, можливо, у перемовинах із Росією щодо цього питання. Однак, на швидке вирішення цих проблем не варто сподіватися, оскільки на політичному порядку денному провідне місце займає урегулювання збройного конфлікту на Сході України.

Рекомендації
  • Залучити до міжнародної суспільної дискусії щодо Голодомору як акту геноциду проти українського народу громадянське суспільство та таким чином розширити коло прихильників такої позиції в очах німецьких суспільно-політичних еліт; (окрім власне залучення представників громадянського суспільства метою такого кроку є також пом’якшення образу державної історичної політики України, як такої, що підтримується лише політичними силами національно-демократичного спрямування).
  • Розпочати разом із дослідниками Казахстану та за можливості Азербайджану (або іноземними дослідниками, які займаються питаннями голоду в СРСР) співпрацю щодо вивчення історії голодомору.
  • Залучати національні та регіональні медіа ФРН до висвітлення тем, пов’язаних з Україною (шляхом організації навчальних візитів, обмінів, програми стажувань для молодих громадянських журналістів). Важливо приділити окрему увагу представникам ЗМІ із Східної Німеччини, де традиційно нижча обізнаність щодо України та менша до неї прихильність.
  • Активніше комунікувати та просувати історії успіху України (включно з прикладами окремих осіб, наприклад, підприємців, що успішно експортують свої товари до ЄС, або внутрішніх переселенців, які змогли «з нуля» адаптуватися на новому місці).
  • Розширити можливості вивчення української мови в ФРН.
  • Організовувати культурно-мистецькі заходи із популяризації української культури у столицях основних містах земель (не концентруватися виключно на Берліні, Мюнхені, Франкфурті-на-Майні).
  • Сприяти встановленню міжнародних партнерських зв’язків ВНЗ, наукових установ та дослідницьких центрів з закордонними інституціями; комунікувати готовність українських ВНЗ, наукових установ та дослідницьких центрів до співпраці із закордонними партнерами.
  • Комунікувати та поширювати інформацію щодо можливостей реалізації політичних, громадянських та соціально-економічних прав представниками національних меншин; комунікувати відсутність утисків та порушень прав і свобод тих, хто не володіє на належному рівні українською мовою.
  • Здійснюючи діяльність Українського інституту в ФРН, приділяти особливу увагу співпраці із землями та окремими містами.

Підготовлено: Марія Коваль-Гончар, Рада зовнішньої політики «Українська призма». Виконано в рамках реалізації проекту «Експертна дипломатія», що реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Додаткову інформацію можна отримати за ел. адресою: info@prismua.org.