Регіон:
ЄС
Країна:
Польща
Тема:
Політичні системи

Польща належить до тих країн, де інтерес до України та української культури існує як серед еліт, так і серед масової аудиторії. Розмови про важкі сторінки спільного минулого у ХХ ст. полякам та українцям не уникнути, однак каталог історичних сюжетів не мусить обмежуватись подіями 1930-1940-х рр. Крім того, просуваючи бренд України у Польщі, варто змістити фокус і на сучасність.

Політичний контекст польсько-українських відносин

Польсько-українські відносини у 2016-2018 рр. значно погіршилися. Це було спричинено ухваленням Верховною Радою України Закону “Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України” та ухвалення Сеймом Польщі резолюції про визнання Волинської трагедії геноцидом польського народу українськими націоналістами, а також рішенням України призупинити польські ексгумаційні роботи на Волині та Польщі – обмежити в’їзд до ЄС тогочасному голові ІНП Володимиру В’ятровичу та Святославу Шереметі. Покращенню двосторонніх відносин сприяла як зміна влади в Україні у 2019 р., так і зміщення уваги до західного вектору історичної політики у Польщі. Сьогодні стан польсько-українських відносин можна окреслити як добрий (4 з 5).

При цьому, з одного боку, зростає інтенсивність соціально-економічних контактів. Польща третій рік поспіль залишається провідним напрямком для української трудової міграції (понад 200 тис. українців мають посвідку на проживання у Польщі, понад 1 млн є тимчасовими працівниками), за обсягами імпорту товарів з України Польща поступається лише КНР).

З іншого боку, змінюється характер політичного партнерства. Варшава й надалі підтримує суверенітет і територіальну цілісність України, голосує за продовження євросоюзних санкцій проти Росії, виступає за поглиблення євроатлантичної інтеграції України, проте з польського боку зацікавленість східною політикою протягом останніх 2-3 років відчутно впала. Перша причина – польська дипломатія більше зосередилася на відносинах з ЄС, які погіршилися внаслідок польської судової реформи, що її критично оцінив Трибунал юстиції ЄС у Люксембурзі. Другою причиною є загальна втома польських еліт від політичної турбулентності у країнах Східного партнерства.  З українського боку фразі про стратегічне партнерство під час президентства і Петра Порошенка, і Володимира Зеленського бракує концептуального та реального наповнення. Українські еліти дедалі менше розраховують на Варшаву у контактах з ЄС, спільні інфраструктурні проекти не належать до урядових пріоритетів, розвиток польських інвестицій де-факто заблоковано протекціоністськими заходами українського уряду.

У Польщі найближчі три роки вся повнота влади належатиме партії “Право і справедливість” (ПіС). У жовтні 2019 року партія перемогла на парламентських виборах, а в липні 2020 року кандидата від цієї політичної сили Анджея Дуду повторно обрано президентом. Для ПіС головним зовнішньополітичним викликом є відносини Польщі із Заходом, а саме питання зміцнення польської мілітарної безпеки та ролі Польщі в ЦСЄ. Свої позиції ПіС намагається посилити завдяки партнерству з адміністрацією Дональда Трампа у Вашингтоні, що викликає критику з боку лібералів та лівих. Польська позиція у ЄС натомість послаблена через конфлікт між Варшавою та Брюсселем.

Україна та польсько-українські двосторонні відносини не були темою виборчих кампаній у Польщі в 2019-2020 рр. Однак для ПіС у другій каденції пріоритетом залишаються питання історичної політики. Тут фокус теж зміщений на Захід (відповідальність Німеччини за Другу Світову війну, Голокост на території Польщі та поляки-праведники народів світу). В 2020 році більший медійний резонанс мали заяви Владіміра Путіна про співвідповідальність поляків за початок Другої Світової війни, ніж річниця волинської кривавої неділі. 11 липня 2020 року було оголошено, що у м. Хелм в Люблінському воєводстві буде створено Інститут правди та поєднання, який досліджуватиме “Волинський злочин”. Щоправда ця подія залишилася в тіні президентської кампанії.

Поляки дедалі частіше сприймають Україну не через призму історії (Львів, Волинська трагедія) чи політичних подій (Євромайдан), а через призму української міграції. Під час карантину польський парламент ухвалив пакет законів, які дозволили українським працівникам залишитися у країні. Прем’єр Матеуш Моравецький у статті для видання “Дзеркало тижня” наголосив на важливій ролі українців для зростання польської економіки.

 Основні проблемні питання та виклики у культурно-історичній площині

Найбільше напруження як у міждержавних, так і міжлюдських відносинах досі викликають саме історичні питання.

Тема Волинської трагедії. Залишається найбільш гострою в українсько-польському діалозі. Вбивства 100 тис. поляків на Волині у 1943-45 рр. визнані Сеймом геноцидом польського народу, вчиненого українськими націоналістами. Хоча Конституційний трибунал Польщі на початку 2019 року визнав “українські” змінизакону “Про ІНП” неконституційними, Сейм досі не змінив текст згаданого закону згідно з вироком Трибуналу. Натомість за рекомендаціями дослідників і представників громадянського суспільства польська влада почала звертати більше уваги на тих, хто допомагав полякам врятуватися від смерті під час Другої Світової війни – українці є серед відзначених новою президентською медаллю Virtus et Fraternitas.

Історія міжвоєнної Польщі. Є менш конфліктогенною, проте теж емоційною. Хоча польська сторона загалом визнає тогочасну політику щодо національних меншин хибною, вона категорично не погоджується, що приєднання Східної Галичини до Польщі у 1920 році було анексією (теза популярна серед українських дослідників та публіцистів). Те ж саме стосується й окреслення політики міжвоєнної Польщі щодо українських земель як колоніальної.

Архітектурна спадщина І Речі Посполитої (РП). Польські експерти та пам’яткоохоронні відомства схвильовані станом архітектурної спадщини XV-XVIII ст. на території України. Це – сакральна та світська архітектура, пов’язана з історією магнатських родин, які складали політичні еліти І РП. Вона постраждала внаслідок світових воєн, дій комуністичної влади, але після 1991 року не дочекалася належної уваги з боку ані центральної, ані місцевої української влади. До браку фінансування додається брак державного органу, який би опікувався виключно консервацією та відновленням пам’яток.

Польські поховання в Україні. У вересні 2019 року Володимир Зеленський оголосив, що дозволяє відновити роботи з ексгумації польських поховань на Західній Україні, що були призупинені у 2017 році. Тоді УІНП де-факто заблокував роботи через брак реакції з боку польської влади на руйнування пам’ятника УПА на цвинтарі у с. Грушовичі в Підкарпатському воєводстві. Рішення адміністрації В. Зеленського щодо відновлення ексгумацій було оцінено у Варшаві дуже прихильно. Однак відкритим залишається питання ширших досліджень та ексгумацій на Волині, а також спорудження пам’ятників полякам, загиблим у 1943-1945 рр.

Українські пам’ятники у Польщі. У 2014-2017 рр. ультраправі угрупування, ймовірно пов’язані з Росією, зруйнували у Польщі близько 10 українських пам’ятників, встановлених на місці поховань воїнів УПА. Польський уряд відмовляється рішуче засудити ці дії, а також не видає дозволу на відновлення пам’ятників, пояснюючи це неврегульованим характером юридичним статусом частини з них.

У цьому контексті найбільшими викликами для польсько-українських відносин є:

  1. Гіперсфокусованість на ХХ ст. – через постійну присутність Волинської трагедії та “війни пам’ятників” у медійному просторі у масової аудиторії з’являється хибне переконання, що історії польсько-українських відносин до ХХ ст. не існувало, а сучасні стосунки сповнені конфліктів і протиріч.
  2. Викривлений образ України – більшість поляків не знає та не уявляє собі сучасної України. Лише третина поляків має закордонний паспорт, менше 3% відвідали Україну у 2019 році. У ЗМІ домінують сюжети або пов’язані з історичними конфліктами, або з трудовою міграцією (на кшталт «наші бідніші сусіди приїхали до нас заробити»). Туристичний потенціал регіонів поза Західною Україною фактично не розкритий.
  3. Значна перевага елітарного над поп-культурним аспектом – українські культурні заходи у Польщі (презентації книжок, кінопокази, виставки) скеровані переважно до польських еліт (політиків, експертів, журналістів або до української меншини та діаспори), проте рідко залучають польського масового глядача/читача. Промований останніми роками союз Пілсудський-Петлюра як приклад польсько-українського партнерства проти Москви є розпізнавальним сюжетом тільки для істориків та аналітиків. Систематично перекладаються книжки Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Ярослава Грицака – тих інтелектуалів, які створили свій бренд ще в 1990-і роки. Перевага надається одиничним, нециклічним івентам, які є інформаційним приводом, проте довкола яких важко збудувати бренд та постійну аудиторію.
Висновки
  • Організаційні зміни

Реалізація ефективної стратегії розбудови та зміцнення бренду України в Польщі неможлива без постійної присутності українських менеджерів культури у Варшаві. Польським експертам, менеджерам культури, критикам потрібні конкретні фахівці, які відповідають за промоцію української культури від імені Української держави. В ідеальному варіанті – це Український інститут у Варшаві, можливо – культурний відділ з 2-3 працівниками при Посольстві України.

Поляки звертають велику увагу на протокольні речі. Наприклад, польські експерти позитивно оцінили призначення Андрія Дещиці послом, бо він –  колишній міністр закордонних справ, а, отже, важлива для Києва постать. Присутність Польського інститут у Києві та відсутність Українського інституту у Варшаві дедалі частіше сприймається як диспропорція у відносинах, брак серйозного підходу.

  • Цільова аудиторія

Українська культурна дипломатія занадто сконцентрована на елітарному сегменті. Від проведення суто українських фестивалів, які відіграють функцію не стільки промоції української культури, скільки community building для представників меншини та діаспори, варто перейти до присутності на загальнопольських фестивалях – кіно, літературних, музичних, театральних. Якщо проводити суто національні заходи, то добрим прикладом є фестиваль “Українська весна” у Познані. Його події вписані в міський простір, не обмежені тільки художніми заходами, залучають українських та діаспорних митців.

Польський масовий читач/глядач рідко стикається з українським продуктом. При чому зацікавлення є. Наприклад, серіал каналу СТБ “Кріпачка”, який минулого року показувало польське державне телебачення TVP, став найбільш рейтинговою програмою сезону – понад 2,3 млн глядачів. Українські виконавці електронної музики є частими гостями польських фестивалей.

Варто зберегти  й ініціативи, скеровані до еліт, наприклад, меморіальні церемонії, закриті кінопокази, особливо з огляду на те, що тут інфраструктура контактів вже побудована. Цей компонент можна суттєво зміцнити, організувавши в Україні програму культурних обмінів та резиденцій на кшталт польської Gaude Polonia.

Активності для діаспори та меншини варто аутсорсити діаспорним та меншинним організаціям, які вже збудували свою мережу контактів. Наприклад, понад п’ять років при Українському домі в Варшаві за підтримки польських та євросоюзних донорів, а також завдяки власним ресурсам діє літературний клуб, організовуються вернісажі, проводяться зустрічі з українськими письменниками та діячами культури. Натомість українська культурна дипломатія має зосередитися саме на завоюванні масової польської аудиторії.

  • Напрямки

Українській дипломатії варто сконцентруватися на сучасності – подіях останніх 5-15 років, українцях як людях, з якими поляки вже знайомі, бо разом з ними працюють чи поряд живуть.

Поляки загалом позитивно оцінюють українських мігрантів як колег по роботі, сусідів чи навіть потенційних членів родини. Для лібералів та лівих масова українська міграція наближає Польщу до країн Західної Європи, дає шанс на побудову мультикультурного суспільства. При чому окрім стереотипу фізичного працівника з України, у Польщі є образ українського студента, ІТ-спеціаліста.

Кілька років поспіль найпопулярнішим серіалом польського державного телебачення був фільм “Дівчата зі Львова”. Хоча в його основі – стереотип українок, які приїхали до Польщі у пошуках роботи та чоловіків, сюжет, як іноземки радять собі у новій країні, прийшовся до серця всім віковим групам.

Цікавим спільним проектом (з польською місцевою владою чи профільним міністерством) може бути організація Музею імміграції. У Польщі вже є сучасний Музей еміграції у Гдині, який побудований довкола міграції поляків за океан. Натомість Музей імміграції може популяризувати знання саме про українців у Польщі та сучасні українські бренди.

Бренд Майдану – події Помаранчевої революції та Революції гідності – детально висвітлювалися польськими ЗМІ. Для покоління 30-річних поляків – це “майже свої революції”, тому зрозумілим є запит на пост-майданне мистецтво, насамперед візуальне та перформативне. Тема війни на Донбасі цікавить поляків, в першу чергу, в оптиці human storiesпитання втрати, “розділених” родин, полонених, російської пропаганди. Книга молодого українського письменника Артема Чеха “Точка нуль” у перекладі польською мовою Марека С. Задури цього року потрапила до фіналу престижного конкурсу ім. Ришарда Капусцінського.

Варто розвивати у Польщі бренд української кухні, адже саме на кухню польський Інститут Адама Міцкевича робить наголос у промоції Польщі за кордоном. У Варшаві було добре сприйняте відкриття ресторану “Канапа” з українською ф’южн-кухнею. Добрим прикладом промоції був цикл передач Роберта Макловича у 2016-2017 рр., однак зараз вони випали з медійного обігу.

Рекомендації

Використовуючи інструменти культурної дипломатії для промоції історичних сюжетів, варто:

  • вийти за межі подій Другої Світової війни та союзу Пілсудський-Петлюра;
  • звернутися до потенціалу ХІХ ст., що має вплив на формування польської та української ідентичності – листопадове та січневе повстання як спільна боротьба поляків та українців проти російського імперіалізму, відомі поляки-студенти та викладачі університетів на українських землях;
  • «народилися в Україні» – звертати увагу до постатей тих діячів польської культури, хто народився на території сучасної України, сприяти формуванню їх образів як людей кількох культур, геній яких створила саме мультикультурність українських земель. В першу чергу, це – Джозеф Конрад та Бруно Шульц, але також Ян Потоцький, Ігор Стравінський, Ярослав Івашкевич;
  • нагадувати, що І Річ Посполита – це польсько-литовсько-білорусько-українська держава, відповідно її архітектурна та мистецька спадщина є також українською спадщиною (вдалим прикладом є те, як Білорусь інкорпорувала історію Великого князівства литовського та Речі Посполитої);
  • говорити про Волинь як регіон, де поляки та українці століттями жили разом, акцентувати увагу на випадках співпраці та взаємодопомоги. Звертати увагу на людський, християнський, наднаціональний вимір Волинської трагедії;
  • продовжувати розвиток бренду мультикультурного Львова – літературного та музичного;
  • розповсюджувати інформацію про відкриття архівів – українські архіви надають полякам унікальну можливість працювати з документами органів радянської безпеки, дізнатися історію своєї родини. Цю можливість варто рекламувати як серед професійних дослідників, так і ширшої аудиторії через публікації у ЗМІ, вуличні планшетні виставки, документальні фільми;
  • робити наголос на співпрацю з блогерами, ютуберами, інстаграмерами. Їхні stories не вимагають великих бюджетів, проте притягують увагу аудиторії. Цим каналом промоції вже користується український бізнес у Польщі (МАУ), проте варто розглянути співпрацю з «зірками Інтернету» саме як інструмент культурної дипломатії.

Розвиваючи бренд України та української культури у Польщі, варто врахувати і негативний досвід останніх років. Наприклад, вистава сучасного візуального мистецтва та перформенсу 2018 року “Сусіди” та серія її промоційних плакатів “Я – українка” серед поляків викликали незрозуміння (більшість не знає, як виглядають українські гроші та хто така Леся Українка), а серед української діаспори – обурення, бо обрана візуальна концепція не нюансувала, а тільки підсилювала стереотип дешевої робочої сили. Серед українських мігрантів у Польщі є митці та куратори. При організації таких заходів варто звертатися до їхнього досвіду, який допоможе краще достосувати візуальні рішення до місцевого контексту.

Підготовлено: Олена Бабакова, координаторка проектів неурядових організацій. Виконано в рамках реалізації проекту «Експертна дипломатія», що реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Додаткову інформацію можна отримати за ел. адресою: info@prismua.org.

 

[