Надія Коваль

Регіон:
ЄС
Країна:
Франція
Тема:
Політичні системи

Події останніх семи років виявили головну проблему для української культурної дипломатії на французькому напрямку: під час поточного конфлікту України з Російською Федерацією (РФ), до вирішення якого Франція безпосередньо долучена у рамках «Нормандського формату», в цій державі переважають однобокі та несприятливі уявлення про українську історію та сьогодення, а також про  українську культуру, що відчутно впливає на формулювання  політичних розв’язань. У цій аналітичній записці представлено змістову складову головних викликів для культурної дипломатії України у Франції.

  І Взаємопідсилення культурного та політичного  русоцентризму французької зовнішньої політики

Головний виклик та проблема для культурної дипломатії України у Франції полягає у ригідному підході останньої до країн Східної Європи, який надалі ґрунтується на принципі Russia first у політичних стосунках та особливій сприйнятливості до російських історично-культурних наративів. За майже 30 років незалежності України цей підхід суттєво скоригувати не вдалося, тож сьогодні без активних зусиль української культурної дипломатії навіть нюансувати його вельми складно.

Французька сприйнятливість до російського наративу та особливі сентименти до російської культури мають багато історичних і політичних джерел. Сьогодні ці зв’язки інституціоналізовані у багатьох пов’язаних з освітою, культурою та наукою сферах і вони дозволяють відтворювати та посилювати російську перспективу щодо нашого регіону.

Більше того, сама РФ у своїй культурній дипломатії приділяє значну увагу Франції, підтримує й розвиває проросійські ухили й наративи, інвестує в це чимало ресурсів. Лише за останні роки було впроваджено цілий ряд спільних освітніх проектів, відкрито у центрі Парижа Російський духовно-культурний православний центр (2016 р.), а на французький медіаринок вийшли пропагандистські телеканали «Sputnik» (2014 р.) і «RT France» (2017 р.). Недавні дослідження різноманітних каналів російського впливу у Франції (через організації діаспори, економічні зв’язки, контакти з політичними партіями, культурні ініціативи) підкреслюють їхню політичну спрямованість.

Цікавим випадком інституційних зв’язків та дослідницьких тенденцій можуть бути французькі аналітичні центри, що останніми роками втрапляли в скандали щодо можливих російських впливів на їхню роботу та аналітику. Серед спонсорів таких центрів чи окремих дослідницьких проектів шукали або російські компанії (на кшталт «Газпрому»), або ж підприємства, які мають бізнес-інтереси в РФ (як енергетична компанія Total); говорилося й про елементи непрямого впливу: певну самоцензуру аналітиків, які хочуть зберегти доступ до офіційних російських джерел. Однак навіть якщо подібні звинувачення часто залишаються на рівні припущень розслідувачів, фактом є велика кількість спільних проектів і інституційних зв’язків французьких аналітиків з їхніми колегами з РФ (наприклад, Франко-російська лабораторія Московського державного інституту міжнародних відносин (МДІМВ) при Франко-російській торгівельній палаті, численні конференції з російськими бізнесовцями та політиками тощо). Показовими випадками є функціонування Інституту демократії та співпраці (Institut de la Démocratie et de la Coopération), яку чимало дослідників небезпідставно вважають російським GONGO (контрольованою урядом неурядовою організацією), а також спрямованого передовсім на нетворкінг Інституту Шуазель (Institut Choiseul), важливої організації у «Тріанонському діалозі» між громадянськими суспільствами Франції та РФ.

З іншого боку, ще з післявоєнних часів особлива увага до розбудови стосунків з СРСР/Росією є принциповою позицією зовнішньої політики Франції. Загальні принципи т. зв. «ґоллізму-міттеранізму» вказують на те, що хоча Франція є відданим членом західних політичних союзів, розвиток співпраці з СРСР/Росією даватиме їй та ЄС в цілому ширше поле політичного маневру, послаблюватиме гегемонію США чи, приміром, попередить російсько-китайський союз. Чинний президент Емманюель Макрон неодноразово заявляв про вагу ґоллістсько-міттераністського підходу для «східної політики» Франції, ініціювавши вже з початку своєї президентської каденції жести, спрямовані на діалог з РФ, інтенсивність яких поступово наростала. Наразі дружня до РФ політика не принесла Франції видимих дивідендів, втім вона визначає умови, в яких доводиться діяти українській дипломатії, в тому числі і культурній.

У цьому контексті важливо, що між культурно-історичними уявленнями та політичними інтересами й виборами існує динамічний зв’язок: вони взаємно посилюють й обумовлюють одне одного. У наступному підрозділі цієї записки розкрито, які саме дотичні до нашої держави й регіону уявлення наразі домінують у Франції, а у третьому – покажемо, як саме вони впливають на формулювання політичних ідей та бачень.

ІІ. Україна очима французів: несприятлива дихотомія та її наслідки

Описані нижче висновки ґрунтуються на дослідженні дискурсу французьких інтелектуалів та аналітиків[3], а також дослідженнях медійного дискурсу у Франції останніх років[4]. Загалом уявлення в обох групах збігаються. Відповідно, аналіз такого дискурсу показує, що у Франції переважають два доволі несприятливих трактування того, що таке Україна:

а) Історично першим та більш укоріненим є трактування України як певного продовження Росії, яке стало незалежним раптово, завдяки збігу обставин, і зберігає величезну кількість нерозривних зв’язків з колишньою метрополією. Україна начебто має особливе значення для РФ у минулому й сьогоденні у найрізноманітніших вимірах: культурному, політичному економічному, ідентичнісному. Російське трактування історії України та східноєвропейського регіону сприймається – за нечисленними винятками – як об’єктивне.

Ментальна мапа французів щодо Східної Європи має досить виразне пострадянське забарвлення. Про це свідчить поширене вживання в якості нейтральних термінів «Євразія» чи «російський світ» щодо Росії та колишніх радянських республік. Доволі часто французькі інтелектуали говорять про пострадянські держави Східної Європи як про «нові незалежні держави» (NEI, Nouveaux Etats indépendants) або частину СНД (CEI, Communauté d’Etats indépendants), надаючи останньому утворенню додаткової суб’єктності. До певної міри це проблема спадковості: часто дослідженням України у Франції займаються (колишні) русисти та радянологи, для яких Україна – це дуже молода держава, а її «радянськість» (для частини дослідників тотожна «російськості») має визначальне значення. Цей консенсус починає потроху руйнуватися, дедалі частіше можна зустріти твердження, що шляхи пострадянських країн розійшлися, однак до повної зміни наративу ще далеко.

б) Другим є трактування України як місця зустрічі багатьох цивілізацій, штучно зібраної з уламків різних імперій держави, позбавленої спільної ідентичності та позначеної численними внутрішніми конфліктами. Україна трактується як «випадкова» держава з «випадковими» кордонами, що не мала практично жодної історії до своєї «несподіваної» незалежності у 1991 році. А тому така держава просто приречена бути мостом або ж буферною зоною між повноцінними цивілізаціями. Притаманною для таких уявлень є посилена увага до внутрішніх розламів, які начебто призводять до нестабільності та конфліктогенності.

Це друге трактування може видаватися більш сприятливим і сучаснішим, адже частково наближається до «громадянського» розуміння модерної багатокультурної нації. Однак в ньому таяться певні небезпеки. Попри твердження про композитний і багатокультурний характер України, а відтак і необхідність захисту національних меншин та їхніх мовних прав, про неросійський складник цієї багатокультурності мова практично ніколи не йде: ані про те, що власне складає українськість, ані про її пов’язання з європейською культурою, ані про спадок та сьогодення інших культур та народів сучасної України. Власне це наразі залишається великою білою плямою у французьких дослідженнях України, яка заповнюється дуже поступово і потребує також зусиль самої України розповісти про себе. Також український елемент часом представляється як підкреслено націоналістичний, загрозливий для мовних і культурних прав меншин, передовсім російської. Назагал, прослідковується тенденція протиставляти гіперболізовано конструктивістському підходові до України цілком есенціалістське сприйняття «вічної Росії» (la Russie éternelle).

Зрештою, дослідження України у Франції – чи то йдеться про історичні студії, чи то вибір журналістами тем для висвітлення подій в сучасній Україні – мають тенденцію до фокусування на обмеженому числі тем і зацікавлень: а) націоналізм, неонацизм, праворадикали; б) свобода слова; в) захист російської мови; г) антисемітизм, історія Голокосту; ґ) внутрішньополітичні розколи.

Звісно, існують і більш сприятливі підходи, зокрема останніми роками посилився тренд дослідження внутрішньої політики України та процесу реформ. Однак він, по-перше, не завжди вільний від загальних історико-культурних уявлень, а по-друге, поки не набрав достатньо сили, щоб стати підґрунтям для прийняття політичних рішень.

ІІІ. Політичні наслідки ідей та уявлень:
на прикладі конфлікту з РФ та європейської інтеграції України

Описані у попередньому підрозділі схематичні підходи до питання «Що таке Україна?», регіон, у якому вона розташована, та контекст, у якому вона цікава французам, мають доволі чіткі прояви у політичних рішеннях і пропозиціях.

Прихильники бачення України як продовження Росії, яке випадково «відкололося», розглядають претензії РФ на окрему зону впливу у «ближньому зарубіжжі» як принаймні частково обґрунтовані. Зв’язки між Україною та РФ нерідко трактуються як нерозривні, а у випадку окремих територій, на кшталт Криму, доходять до виправдальних аргументів у логіці відновлення історичної справедливості або ж принаймні до уникнення розгляду цього питання по суті. Французькі інтелектуали та аналітики практично не розглядають повернення Криму як реалістичну перспективу. Уявлення про особливе значення України для російської ідентичності перетворює питання вибору зовнішньополітичної орієнтації України з двостороннього на предмет консультацій з РФ. Не лише розширення НАТО на схід не сприймається навіть серед прихильно налаштованих інтелектуалів, а й подальше розширення ЄС чи принаймні посилення ініціативи ЄС «Східне партнерство» зустрічає серйозний скептицизм саме з причини начебто «нерозривних зв’язків» України з РФ. Уявлення про нерозуміння європейськими бюрократами значення України для російської ідентичності є підставою критики політики ЄС в східноєвропейському реґіоні, а відтак і закликів до коригування Східного Партнерства задля врахування російських інтересів у взаємовигідному регіональному розв’язанні.

У контексті конфлікту з РФ уявлення про Україну як про продовження Росії живить уявлення, начебто не Росія вчинила агресію, а втручання Заходу в зону привілейованих інтересів/сферу впливу РФ через підписання УА чи ініціативу Східного партнерства, спровокувало її «відповідь». Крім того, псевдоісторичні аргументи, зав’язані на темі уявлюваної спорідненості та спільної історичної долі, релятивізують дії РФ. Іншими словами, за їхньою допомогою намагаються пояснити, чому випадок України й особливо Криму є винятковим і потребує дипломатичних інструментів і діалогу, які посилюватимуть позиції Росії в міжнародній політиці, а не застосування принципів міжнародного права чи жорстких санкцій, спрямованих на покарання та стримування РФ. Таким чином підтримуються уявлення про глибоку контекстуальність аґресії РФ проти України – начебто це настільки особливий випадок, що не варто перейматися її подальшим поширенням на інші країни, а натомість потрібно сконцентруватися на пошуку тих-таки «взаємовигідних» рішень.

Для прихильників уявлення про Україну як клаптикову державу без історії та ідентичності особливо характерним є переконання у тому, що їй варто залишатися мостом між цивілізаціями, а відтак інтеграція України до ЄС є небажаною, а нейтралітет, не лише безпековий, а й політичний чи економічний, перетворюється на її долю і найкраще відповідає інтересам усіх залучених гравців. Наголос на глибинній внутрішній розділеності України слугує арґументом проти вибору нею чіткої геополітичної орієнтації і з міркувань внутрішньої стабільності: мовляв, Східне Партнерство, Угода про Асоціацію чи НАТО надто глибоко розділяють українське суспільство, тож посилюють нестабільність. Відповідно, проєвропейська політика уряду трактується як нерепрезентативна для усього населення держави, що послаблює ефективність використання представниками української влади прозахідної риторики на зовнішньополітичній арені. Зрештою, уявлення про Україну як композитну державу багатьох культур і народів посилює увагу до внутрішніх джерел поточного конфлікту, а РФ відводить роль того, хто такі конфлікти радше використовує чи підтримує, але не ініціює та керує. Можливо, через це французькі інтелектуали концентруються переважно на дослідженнях «ДНР» та «ЛНР» та не схильні розглядати  Крим з точки зору інструментів вирішення конфлікту.

Відтак, обидва описаних підходи до бачення України є несприятливими, в обох відсутня історія чи культура України як певна сутність та розуміння того, чим є сучасна Україна за винятком кількох вузьких тем. Чи то представлена як продовження «вічної Росії», чи як «перехрестя народів», Україна залишається територією без власного обличчя та інтересів, а відтак голосом її можна до певної міри знехтувати. У французькому медійному та інтелектуальному дискурсі не бракує пояснень, чому Україна важлива для російської історії, ідентичності, уявлень про безпеку, але значно менше уваги до того, як сприймає ці зв’язки Україна, та що ці держави розділяє. Звідси у Франції нерідко можна простежити переконання, що Україна історично склалася як держава з обмеженим суверенітетом і повинна такою залишатися. Наразі часткове пом’якшення описаних тенденцій і розбудова альтернативного дискурсу про Україну залишається справою поодиноких французьких та українських ентузіастів, тоді як суб’єктивізація України у французькому інтелектуальному та культурному дискурсі має стати стратегічним пріоритетом для української культурної дипломатії.

IV. Висновки

В описаній вище конфігурації бракує важливого складника: Україна за майже 30 років незалежності не знайшла свого місця у французькому баченні східноєвропейського регіону і не доклала достатньо зусиль, аби якщо не змінити – таке завдання, виходячи з вищеописаних вихідних даних наразі виглядає надто довгостроковим – то істотно нюансувати русоцентричне налаштування французького інтелектуального дискурсу інструментами культурної дипломатії.

Однак певні сприятливі передумови для цього наявні.

По-перше, з початку російської агресії критичний до РФ дискурс посилився і в аналітичному, і в медійному середовищах, а з ним похитнувся і рівень довіри до російських наративів. Політика президента Ф. Олланда у 2014-2015 роках відійшла від «ґоллістсько-міттераністських принципів», продемонструвавши принциповість та інтерес до проблем Східної Європи. Різко зросла кількість текстів, що вивчали менш конвенційні теми: внутрішньополітичну ситуацію в самій Україні, окремі аспекти конфлікту, електоральний процес, перебіг окремих реформ та релігійну політику. Втім повернення адміністрації Емманюеля Макрона до примирницького налаштування і діалогу знову вивело на авансцену вищеописані несприятливі підходи. Тож вікно можливостей може доволі швидко закритися.

По-друге, українська культурна дипломатія за останні кілька років постаралася посилити мистецьку й літературну присутність, показати Франції сучасну українську культуру, що, безумовно, є важливим моментом.

Втім критично зараз виглядає посилити зусилля щодо змістового наповнення, особливо у контексті історико-культурних уявлень, які повинні бути ширшими і систематичнішими, ніж локальні бої за Анну Київську чи визнання Голодомору. Культурні й освітні проекти стратегічно повинні відповідати на питання «Що таке Україна», сприяти вибудовуванню впізнаваного обличчя держави, стимулювати дослідження нових напрямів та дискусії щодо встановлених істин, визначати та підважувати слабкі місця усталеного дискурсу. Це дозволить створити більш реалістичну картинку українського минулого і теперішнього, створити діалог щодо найбільш міфологізованих та/або складних тем та поступово намалювати Україну на ментальній мапі французів.

V. Рекомендації

З огляду на  вкоріненість несприятливих уявлень у Франції щодо України й регіону, а також підкреслену асиметрію у силах і засобах з російською культурною дипломатією, варто обрати ключові точки прикладення зусиль. Ключовою аудиторією подібної стратегії у культурній дипломатії мали б стати бути інтелектуальні прошарки, що залучені до творення історико-культурно-політичних уявлень, під впливом яких формулюються політичні рішення.

Інституціям, орієнтованим на розвиток культурної дипломатії, варто насамперед спрямувати зусилля на:

  • Посилення освітньої співпраці: курс на збільшення програм обмінів, покращення їхнього законодавчого оформлення, спрощення та стимулювання доступу французьких студентів та аспірантів гуманітарних і суспільствознавчих дисциплін до навчання і стажувань в українських університетах.
  • Створення дискусійних майданчиків з французькими інтелектуалами чи розширення їхньої присутності на вже існуючих у співпраці з українськими аналітичними центрами та університетами.
  • Ініціювання, організаційна та фінансова підтримка нових напрямів спільних досліджень, спільних проектів щодо історії та сьогодення України, різних аспектів функціонування українського суспільства для досвідчених та молодих науковців та аналітиків.
  • Посилення співпраці з організаціями української діаспори у Франції, їхніми культурними та освітніми організаціями.
  • Створення програми перекладів ключових книг з історії та культури України на французьку з подальшим виданням їх у Франції.
  • Ініціювання і підтримка досліджень окремих аспектів сприйняття України чи її історії/культури/сьогодення у різних аудиторіях різними методами (соціологічні дослідження, фокус-групи, дослідження шкільних підручників тощо).

 

Підготовлено: Надія Коваль, Рада зовнішньої політики «Українська призма». Виконано в рамках реалізації проекту «Експертна дипломатія», що реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Додаткову інформацію можна отримати за ел. адресою: nkoval@prismua.org, info@prismua.org.