Регіон:
Азіатсько-Тихоокеанський регіон
Тема:
Інше

Азійський регіон на сьогодні знаходиться у процесі багаторівневих трансформацій. Цьому сприяють як глобальні, так і регіональні тренди, внутрішні трансформації в окремих країнах, поява нових позарегіональних гравців, зміна пріоритетів та принципів потужних акторів та нові виклики у сфері безпеки та розвитку. 

Серед основних трендів, які впливають на розвиток регіону сьогодні і будуть мати вплив у найближчі роки необхідно відмітити:

  • Зростання ролі Китаю як глобальної сили, посилення його економічного, політичного та військового впливу, який вийшов за межі регіону. 
  • Інтенсифікація суперництва по лінії КНР-США та пов’язані з цим серйозні виклики для країн регіону, які формують нове стратегічне середовище. 
  • Вихід ЄС на азійську арену не тільки в якості актора «м’якої» сили, а із заявленими глобальними амбіціями.
  • Зменшення довіри до міжнародних гарантій безпеки та дотримання міжнародних норм та правил.
  • Діджиталізація країн регіонів та активне використання новітніх технологій. 
  • Негативний вплив пандемії COVID-19, як на внутрішній розвиток країн регіону, так і існуючі зв’язки між країнами та з іншими регіонами світу. 
  • Посилення протестних рухів в окремих країнах. 
  • Одночасно позитивні тенденції розвитку морських шляхів та негативні тенденції посилення протиріч на морі.
  • Розгортання практичної імплементації концепції «Один пояс-один шлях». 
  • Можливе посилення екстремістських та радикальних рухів у країнах ЦА (як за рахунок талібану та ІДІЛ, так і за рахунок місцевих проявів). Повернення бойовиків з Сирії та Іраку. 
  • Посилення протиріч по лінії Індія-КНР, Індія-Пакистан, КНР-Японія, КНР-Тайвань. 
  • Посилення конфліктних тенденцій на фоні невирішених екологічних питань та водних ресурсів. 

Перехід ЄС до глобальної присутності. З прийняттям нової Глобальної стратегії ЄС, акцент діяльності певним чином зміщається з суто відносин з сусідами та найбільшим світовими гравцями, до підкреслення готовності до більш активної присутності в світі, яка керується «сильним почуттям відповідальності», в умовах підвищеного суперництва. Вихід Британії з ЄС не вплинув на цю тенденцію, хоча певним чином зменшив потенціал та можливості, які були пов’язані зі зв’язками Великої Британії в Азії. Водночас через пандемію короновірусу ця тенденція може мати уповільнену дію. 

COVID-19. Окрім загальної тенденції до автономізації суспільств та закритості країн у боротьбі з пандемією, можна спостерігати посилення анти-китайських настроїв у світі. Крім 

того, криза весни 2020 року продемонструвала занадто велику залежність по багатьом групам товарів від виробництва в Китаї та певних логістичних маршрутів, відповідно, серед очікуваних тенденції варто підкреслити переміщення виробництв, диверсифікацію транспортних шляхів, 

Діджиталізація суспільств та перехід до новітніх технологій на сьогодні є однією з основних характеристик розвитку більшості азійських країн. З одного боку, це має позитивний розвиток а додає зв’язків (connectivity) між країнами та іншими регіонами. З іншого боку, це призводить до значною конкуренції на зовнішніх ринках, та проблеми з правами інтелектуальної власності та захистом персональних даних. Однією з найбільш видимих проблем залишається розбудова мережі 5G китайськими компаніями та безпекові ризики, на яких наголошують США та країни ЄС. 

Індо-Тихоокеанська стратегія стає важливим інструментом протидії Китаю в регіоні з боку США з залученням провідних регіональних гравців (Індії, Японії, Австралії, держав АСЕАН – більшість з них традиційні союзники США). Сполучені Штати активно пропагують політику «вільного та відкритого Індо-Тихоокеанського регіону» у відповідь на експансію та мілітаризацію Південно-Китайського моря, територіальні претензії в Східно-Китайському морі, розширення військово-морських операцій в Індійському океані та посилення впливу в країнах Океанії з боку Китаю. На сьогоднішній день Китай помітно змістив баланс сил у ключовому ланцюзі азійсько-тихоокеанської безпеки, де США підтримували своє домінування мережею союзників (Японія, Південна Корея, Філіппіни, Таїланд, Тайвань, Австралія) та власною військовою присутністю, виступаючи таким чином гарантом безпеки, арбітром суперечок та стримуючою силою. США виявились неспроможними запобігти захопленню Китаєм архіпелагу Спрайтлі та Парасельських островів, що вилилося у проблеми для Малайзії, Філіппін, В’єтнаму, Брунею, Тайваню через претензії Китаю на більшу частину територіальних вод та виключних економічних зон цих країн, а відтак серйозну загрозу для безпеки не тільки одного з найбільш судноплавних морів , але й регіону загалом.

Посилення ролі КНР у регіоні розглядається як неоднозначний процес. У відповідь на Концепцію «Одного поясу-одного шляху» в останні 2 роки спостерігається активізація країн Південної Азії, які шукають альтернативні варіанти співробітництва та мінімізації впливу КНР, зокрема, і на країни Центральної Азії. Розвиток цієї ініціативи, зокрема, підірвав підвалини багаторічного устрою у Південній Азії, яка традиційно вважалася сферою індійського впливу. Індія негативно сприймає військову та економічну співпрацю між Китаєм та Пакистаном, а також реалізацію «Китайсько-пакистанського економічного коридору» у рамках цієї ініціативи, який проходить через пакистанську частину Кашмиру і Гілгіт-Балтістану. 

Посилилась економічна та стратегічна конкуренція між Індією і Китаєм у Південній Азії та за її межами. Індія сприймає як потенційний безпековий виклик посилення впливу Китаю у Непалі, Шрі-Ланці, Бангладеш. Крім того, між країнами існують неврегульовані територіальні суперечки, які залишились з часів розділу Британської Індії. На цих ділянках регулярно виникають прикордонні конфлікти між військовими. Найбільш тривалими стали сутички 2017 та 2020 років. Обидві країни намагаються закріпити своє становище на спірних територіях, посилюючи військову присутність та прикордонну інфраструктуру, що розглядається як загроза національній безпеці з боку кожної з сторін. При цьому, перспектива вирішення територіальних проблем виглядає примарною. 

Країни АСЕАН зацікавлені у військовій присутності США в регіоні, зважаючи на агресивну політику Китаю, однак намагаються балансувати між американським безпековим прикриттям та тісним економічним співробітництвом з Китаєм. Організація не змогла створити серйозну противагу поширенню гегемонії Китаю, зважаючи на її структурно-організаційні особливості та різний ступінь замученості до двосторонньої співпраці між державами-членами та КНР. 

Політика Дональда Трампа, пов’язана з ревізією відносин з традиційними союзниками та вимогами до вагомого збільшення витрат на утримання американського контингенту, погіршила позиції США у Південній Кореї та Японії. Зважаючи на загрози з боку КНДР та посилення суперництва між Сполученими Штатами та Китаєм, обидві країни змушені вибудовувати власну стратегію поведінки. Вироблення спільної позиції у важливих регіональних питаннях та протидії спільним загрозам, ускладнюється історичними та територіальними суперечками між Японією та Республікою Корея, які у 2019 році переросли у торгівельну війну між ними та значне погіршення двосторонніх відносин. 

Зменшення довіри до міжнародних гарантій безпеки та дотримання міжнародних норм та правил. Ця тендція пов’язана як з питаннями безпеки судноплавства, в першу чергу в Південно-китайському морі, та безпекою японських островів, так і з найбільшим викликом – так званою корейською проблемою. Після двох самітів між лідерами США та КНДР, країнам не вдалося досягти спільного бачення стосовно процесу денуклеаризації Корейського півострова. Заяви офіційних осіб та дії КНДР підтверджують незмінність політичного курсу країни та небажання позбутися ядерної зброї, яка є гарантією збереження влади династії Кімів. У зв’язку з цим стає неможливою міжкорейська співпраця, яка обмежена дією міжнародних санкцій. Відсутність спільного бачення у вирішенні корейської проблеми серед основних акторів (США, Республіка Корея, Китай, КНДР, Росія) у найближчій перспективі робить її розв’язання неможливим.

Останніми роками відносини між Китаєм та Росією вийшли на рівень «всеоб’ємного стратегічного партнерства в нову епоху» (також їх називають «партнерство без створення альянсу»). Окрім посилення співпраці у сфері енергетики, науки, техніки, фінансів, сільського господарства, між країнами також спостерігається посилення військово-технічного співробітництва, активне проведення спільних військових навчань та повномасштабна взаємодія у сфері стратегічного озброєння (Росія допомагала Китаю у створенні систем ПРО). 

Водночас, прагнення Росії перетворити Шанхайську організацію співпраці у військово-політичний блок наштовхнулося на супротив Китаю, який надавав перевагу розширенню економічного співробітництва у рамках організації. На сьогоднішній день у ШОС збалансовуються економічні та безпекові питання, а участь у ній Індії та Пакистану надає можливий майданчик для мирного розв’язання суперечливих питань між ядерними державами регіону. 

Водночас необхідно відмітити, що для азійських країн РФ не є частиною протиріччя Схід-Захід, оскільки сама сприймається саме як частина західної цивілізації. Більшість країн також не вважають РФ «великою державою» – глобальним гравцем, а сприймають її лише як потужного, але регіонального гравця. 

Республіці Тайвань вдається зберігати свій статус та статус-кво у відносинах з КНР виключно завдяки підтримці США. Китай в останні роки посилив свій економічний та дипломатичний тиск з метою міжнародної ізоляції острова та залучення до спільного співіснування за формулою «Одна країна дві системи». Порушення автономних прав САР Гонконгу з боку Китаю, наданих йому до 2047 року згідно Китайсько-британської декларації за цією формулою, посилює страх тайванців перед перспективою бути поглинутими КНР. Останній рік символізується значними антикитайськими протестами в Гонконзі проти посилення втручання центрального уряду у внутрішні справи регіону. З 1 липня 2020 у САР почав діяти закон про національну безпеку для Гонконгу, який передбачає запобігання, зупинення і покарання загроз національній безпеці шляхом заборони актів сецесії (відокремлення), підриву, іноземного втручання та тероризму. Цей закон надає право китайським спецслужбам і правоохоронним органам діяти на території Гонконгу, а також створювати спеціальні органи національної безпеки, які напряму підпорядковані центральному китайському уряду. Уряд КНР, всупереч застереженням США, Великобританії, інших країн, посилив свій контроль над Гонконгом, через що він може втратити статус провідного фінансового центру світу.

Регіон Центральної Азії вважався потенційним місцем зіткнення інтересів РФ та КНР, однак на сьогоднішній день вони мають характер взаємного доповнення: Китай зосереджений на торгівельно-економічній сфері, а Росія – безпековій. Після певного періоду послабленої уваги, США та ЄС повертаються до регіону ЦА. КНР та РФ не зацікавлені у військовій присутності США у країнах ЦА та посиленню впливу у регіоні. Присутність США в регіоні ЦА тісно пов’язана з питаннями безпеки та фактором Афганістану. Сполучені Штати намагаються знайти вихід з тривалого конфлікту в Афганістані, тому регіон залишатиметься на вістрі американської зовнішньої політики.

Відсутність сфокусованої «м’якої» сили держав щодо регіону ЦА. КНР на перше місце ставить економіку, в той час як культурні або ціннісні аспекти майже не використовуються, водночас в останні декілька років збільшується прокитайска пропаганда та присутність проектів публічної дипломатії. Для РФ історія, традиційні цінності та мова, а також наголос на радянському минулому все ще на першому місці. Для ЄС – демократичні цінності та підтримка громадянського суспільства, гендерні права, екологія є основою для залучення і умовами для економічного та безпекового співробітництва. Туреччина втратила позиції, яка мала на початку 1990х, але водночас продовжила відігравати значну роль у релігійній сфері та тюркській єдності. Підхід США стає більш прагматичним, з меншим наголосом на питання прав людини чи «м’яку» силу. 

З посиленням антикитайських острог в окремих країнах, неоднозначного ставлення до та невизнання російського лідерства, формування нової більш прагматичної політики США та заяви детальної стратегії ЄС щодо регіону Центральної Азії, у найближчі роки варто очікувати збільшення суперництва за лояльність та співробітництво у регіоні. 

В ЦА виклики безпеці розуміються не тільки з точку зору класичної безпеки, а й через виклики людській безпеці та внутрішньому розвитку. Наприклад, у 2017 році експерти виділяли наступні 10 загроз, як найбільш актуальні для країн Центральної Азії: «розпад» регіону, Афганістан, екстремістські групи, КНР, радянська спадщина, regional connectivity, зростання націоналізму, зміна клімату та водна безпека (боротьба за водні ресурси), демографія та міграція, РФ. 

Країни ЦА останніми роками демонструють прагнення до більшої залученості до вирішення регіональних проблем (Афганістан, наркотрафік, терористичні загрози) та розв’язання прикордонних конфліктів. Після зміни влади, Узбекистан проявляє бажання до більшої відкритості та претендує, поряд з Казахстаном, на роль регіонального лідера. 

Перспективи розвитку ситуації в Афганістані залежать, як від політичних гравців всередині країни, так і політики зовнішніх акторів (США та їх союзники по НАТО, з одного боку, Росія, Пакистан, Іран, інші регіональні гравці – з іншого боку). Інтереси усіх зазначених сторін на сьогоднішній день не збігаються, тому подальший розвиток ситуації є важкопрогнозованим. Рішення щодо виведення американських військ з Афганістану мало негативний ефект на безпекову ситуацію у регіону, і було сприйняте з обережністю сусідніми країнами. Серед основних можливих загроз визначають – посилення наркотрафіку, прикордонні сутички, перехід бойовиків з Афганістану до країн ЦА тощо. 

Підготовлено: Шелест Г, Бутирська Н.